Іван ДРАЧ:
“МИ МАЄМО РОЗВИВАТИСЯ ОДНОЧАСНО І ЯК УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА, І ЯК СВІТОВЕ УКРАЇНСТВО”

— Ви собі на підмогу взяли Романа Купчинського. Можна було б Свіфта і Щедріна, Єжи Леца чи габровців або інших непоганих хлопців. Кожний їдкий афоризм можна достосувати до українців. І кожен пасував би. Можна себе їсти і під’їдати. Самоїди — це теж про нас. Я теж таке вмію. Під настрій.

Згадую інше.

Давно вже мене, “неначе цвяшок, в серце вбитий”, вражають слова Надії Мандельштам, вдови геніального російського поета, який сконав божевільним на смітниках безкордонної і необчисленної імперії ГУЛАГу. А зіставляла вона долі двох слов’янських народів і з єврейською прискіпливістю спостерегла і для нашої пильності зафіксувала такі небуденні риси історії:

“...Для меня всегда было загадкой, почему этот (йдеться, звичайно, про українців — І. Д.) волевой, энергичный, во многом жестокий народ, вольнолюбивый, музыкальный, своеобычный и дружный, не создал своей государственности, в то время как добрый, рассеянний на огромных пространствах, по-своему антисоциальный русский народ выработал невероятные и действенные формы государственности, всегда по своей сути одинаковые — от московской Руси до нынешнего дня...”

Наполовину зденаціоналізовані, обдурені, обікрадені, соціально хворі, ми лишаємося, як би то не було, УКРАЇНОЮ. Раз у раз вклякаючи у позі “паралітика на роздорожку”, ми, одначе, збираємося на силі й продовжуємо коли не простувати, то бодай кульгати УКРАЇНСЬКИМ ШЛЯХОМ, що прослався таки ж у Європу.

Це наш вектор, наш шлях — і лише на ньому одужаємо, прийдемо до тями.

Дорога ця є дуже тяжкою. Вона часто нагадує страшну Сізіфову кару, коли, майже діставшись вершини, мусиш вертатися й знову перти свої національні гріхи у вигляді каменя на свою Говерлу, що Бог поставив її десь поруч з географічним центром Старого Світу... в українському Закарпатті.

Чим пояснюється етнопсихологічна приреченість наша на просування в європейському напрямі? І якими чинниками пояснюється наша історична незграбність у тому просуванні?

Згадуємо відомого українського вченого Володимира Яніва, який довів, що українці за своїм психологічним складом є народом західного, європейського типу (а росіяни — східного). Європейським етносам притаманний гармонійний розвиток усіх основних духовних функцій людини: розуму, почуттів і волі. Дослідник зазначає: “Динамічність життя і всі її похідні явища, зокрема зароджена активність, охота проявитися, ведуть послідовно до витворення індивідуальности й до культу одиниці — до всебічного індивідуалізму... Визнання одиниці й пошанування її ролі мусять привести в політичній ділянці до толеранції зберігання прав іншої людини чи — окресливши політичним терміном — до демократії”. Немає сумніву, що “саме цей компонент (індивідуалізм) найміцніше зв’язує нас з Європою”.

Але якби на цьому поставити крапку... Ні, отут лише починаються наші давні й новочасні проблеми. Учений уважно розглядає нашу геополітичну, а відтак і психологічну “межовість” України, яка з-поміж європейських націй найбільш віддалена на Схід, перебуває на межі Заходу й Сходу і зазнає постійного впливу східної культури. А для Сходу властива перевага почуттів над розумом і волею. Ось чому український індивідуалізм, не контрольований розумом, не опанований волею, надто керований почуттями, закономірно веде до згубних наслідків. “Ми, — робить безжальний висновок В.Янів, — що належимо в основному до Європи, надмірно відхилилися від неї, щоб могти викресати в собі досить волі, необхідної для збудування держави, але не наблизилися настільки до Азії, щоб дати себе вести власному деспотові”.

Ось і інший дослідник, Олександр Кульчицький, зазначає, що в історії українського народу “притягають особливу увагу “межові ситуації” (в екзистенціальному розумінні) — “загроза смерті”, “випадковості”, “терпіння”, що витворила геополітична ситуація України”... У цій ситуації є можливими два типи реакції: “авантюристично-козацький”, героїчний стиль і стиль “притаємного існування”, який вів до пристосовницького і пасивного ставлення до середовища, до дійсності. Відтак сутність української ментальності: формується своєрідна біполярна модель, яка поєднує лицарсько-козацький і пасивно-споглядальний типи ставлення до середовища; ці типи або чергуються в часі, або (чимраз частіше) проявляються паралельно. У політичній сфері ці ментальні настанови матеріалізуються в бунтарстві, героїчній боротьбі за національні цінності та самостійність України, і разом з тим — в егоцентризмі, байдужості до долі власного народу і власної держави”.

Та найдавніше від інших дослідників про це писав молодий, двадцятитрьохлітній українець Микола Гоголь ще у 1832 році. “...И вот составился народ, по вере и месту жительства принадлежавший Европе, но между тем по образу жизни, обычаям, костюму совершенно азиатский, — народ, в котором так странно столкнулись две противоположные части света, две разнохарактерные стихии: европейская осторожность и азиатская беспечность, простодушие и хитрость, сильная деятельность и величайшая лень и нега, стремление к развитию и усовершенствованию — и между тем желание казаться... пренебрегающим всякое совершенствование...”.

Таким чином, підсумовуючи, можна твердити, що ота межа поміж Європою й Азією проходить у кожному з нас, українців. І саме тому так нелегко рухаємося в Західний світ. Пригадую бунтівний Київ 1990 і 1991 років, коли на заклик Народного Руху негайно приходили на майдан тисячі людей з прапорами державної незалежності і з гаслами прощання з азіатською неволею... І з тривогою думаю про Київ 1995 року, який через байдужість і пасивність не спромігся дати такого грона народних депутатів, як на виборах до попередньої Верховної Ради, а відтак дав козирі в руки “зачарованих на схід...”

Україна чимось нагадує нині терези, між шальками яких встановилася нестійка рівновага. Рівновага між проєвропейськими і проазіатськими силами у парламенті, рівновага між президентом і Верховною Радою, рівновага між державними й антидержавними святами, рівновага між ринковиками і “захисниками розвинутого соціалізму” ...Україна перед вибором. Чи не відкотиться український Сізіф зі своєю каменюкою знову назад?..

— На місяць раніше, ніж ми, збираються на свою світову раду білоруси. Це теж вдруге. Відкриває білоруський форум Василь Биков. Саме тому стає зрозумілим, що далеко не все в Білорусі підпорядковане Лукашенку. Двічі на свої світові наради з’їздилися росіяни. Як вміють гуртуватися поляки і угорці, не мені вам казати. З того, що я знаю; найкраще це вміють робити євреї і вірмени.

У Ваших словах чую гіркоту і скепсис, бринить там недовіра до наших спроможностей, стоїть навіть питання про доцільність чи недоцільність Другого Всесвітнього форуму українців.

Правда в тому, що ми маємо розвиватися одночасно і як Українська держава, і як світове українство. Керманичі держави, як і багато її громадян, далеко не всі й не завжди розуміють цю елементарну істину. Держава має турбуватися розвитком світового українства, а всесвітня українська громада — утверджувати новопосталу державну структуру. В основному так і відбувається. Силою логіки речей. Органікою становлення одного і другого організму.

Проблема в тому, що ми доганяємо інші народи багато в чому і втомлюємось. Мусимо розвивати і державність, і світову громаду, і своє громадянське суспільство, і міняти політичні структури — все це одночасно. Все це відбувається дуже поволі, і ми сердимось, скоріше на зухвалих сусідів, аніж на себе, шукаємо причини в них, а не в самих собі. Хоча правда буде і там, і там.

Зусилля навколо створення єдиного світового орґанізму українства не будуть марними. Ми поволі позбуваємось багатьох ілюзій. Ми не такі багаті, але й не такі бідні. Ми не такі розумні, але й не такі дурні. Ми не такі хитрі, але й не абсолютні йолопи. Багато відкриттів ми зробили стосовно себе, але ще не зовсім зневірились. Ми не є центром світу, як намагаються нас переконати деякі загорілі патріоти — ми на смітнику атомному, екологічному, ідеологічному. Тому нам так тяжко. Але ж чеченцям чи курдам ще тяжче. Така вже нам випала доля.

У Вашому запитанні лунає недовіра до громадських організацій. Це біда нашого суспільства — слаборозвинуті громадські організації. Нормально функціонуючі громадські організації в нормальному суспільстві — це добровільні зібрання вільних, незалежних громадян, які диктують волю творчих індивідуальностей державній машині, а не навпаки.

На жаль, наша державна машинерія, іржава і совкова, цього не розуміє і намагається геть усе покласти під себе. У Вашому запитанні все поставлено на голову. На жаль, і в реальній посттоталітарній дійсності теж все стоїть на голові. А на голові навіть тренованому спортсмену довго не простояти.

Українська світова громадськість репрезентована в УВКР — Українській Всесвітній Координаційній Раді, яка досі визначала напрями своєї діяльності, виходячи з аналізу політичного, економічного, соціального, культурного становища у Великій Україні.

Мені здається, що перший етап формування світового українства відбувся. Українці держав Заходу, країн Балтії, Молдови, Росії відчули тіснішу внутрішню спорідненість з Батьківщиною предків, і межи собою зазнайомилися, встановили організаційні зв’язки. Світове українство стало фактором суспільного життя в самій Україні. З ним змушені рахуватися, принаймні формально, всі вищі посадові особи держави. Чимало маємо прикладів того, як підвищили свою суспільну вагу в країнах проживання ті чи ті громади, коли зуміли використати історичний чинник, а саме те, що за ними стоїть велика держава українського народу.

Ви знаєте, що цей процес консолідації світового українства не був безпроблемний. Вистачало і вистачає українофобів і в світі, і в самій Україні, у її ешелонах влади. Не були безхмарними стосунки і всередині самої УВКР. І попри все ще недопрацьоване чи не зроблене, я повторю свій висновок, що говорити про явище цілісного світового українства у нас зараз набагато більше підстав, ніж два чи три роки тому. Настільки це стало значущим, корисним, життєдайним для самих громад діаспори. Це видно зараз з виступів багатьох членів УВКР в Газетах.

Прожиті нами шість років державності, що збіглися з формуванням феномена світового українства, на мій погляд, характеризуються однією досить позитивною ознакою — подоланням надто багатьох ілюзій. Ілюзії, що Україну гуманно і доброзичливо прийме в свої обійми світове співтовариство. Ілюзії, що, розділившись на політичні ватаги, які всі прямують походом на Київ здобувати Всеукраїнську владу, наше суспільство враз зробиться схожим на старі багатопартійні чи кількапартійні демократії і хутенько облаштує своє життя за модними цивілізованими моделями. Ілюзії, що українська культура і мова можуть розвиватися без коштів, без державного фінансування. Або ще такої поширеної ілюзії, що розв’язати економічні і соціальні проблеми, побудувати державу можна взагалі без участі культури, освіти, науки, мови. І ще чи не найприкрішої ілюзії, коли багатьом здавалося, що достатньо бути патріотом України, аби постійно домовлятися з іншими патріотами про спільні позиції, про єдність дій.

Та все ж в основному будемо вважати, що патріотичні сили в Україні здатні до нового, тверезого, реалістичного аналізу становища держави і суспільства, а отже готові до нового етапу змагань за практичну перемогу національної ідеї в усіх галузях життя. Конгрес української інтелігенції переконує, що настроїв зневіри і розгубленості, якими супроводжувалася ота сама, згадана мною втрата ілюзій, що цих настроїв позбувається найактивніша, здатна до праці і боротьби частина суспільства.

— Я був в Ісла Негра, де поховані Пабло Неруда і його дружина Матильда Урутіа. Потрапив туди випадково — був у складі української делегації в Сант-Яго. На вечірньому прийомі за моїм столом сидів шеф чилійської жандармерії. Коли він почув, що я хочу потрапити в Ісла Негра, то негайно все організував. Я потрапив наче на продовження своєї драматичної поеми “Зоря і смерть Пабло Неруди”. Але я не про те. Я про кількість пишних епітетів, які вжив чилійський жандарм, прославляючи великого поета, що за життя був комуністом. Гвельф славив гіббеліна чи навпаки. Ви скажете, живий славив мертвого. Гадаю, що справа була в градусі толеранції, який мусить існувати в нормальному людському суспільстві. Не можу уявити собі громади нинішніх львівських читачів, які попри політичні пристрасті віддають належне поетові Борису Олійнику, як не можу тим більше уявити прихильників депутата-комуніста Симоненка, які б толерували поета Василя Симоненка. Ми живемо на початковому етапі цивілізаційного процесу і часто чинимо, як першокласники.

Частина українських письменників прийшла в політику з необхідності, частина — з кар’єристичних міркувань. Часто це буває одне й те ж саме. Зараз всі вони практично маргінальні діячі — навіть депутати і дипломати. Це логіка українського процесу. Я вийшов з депутатського корпусу в надії безпосередньо займатись проблемами світового українства і власної творчості.

Я аж не так критично настроєний до того, що посіяв в часи створення Руху і утворення Української держави. Полоти — це значить давати можливість розвиватись тим рослинам, заради яких часто сіяв не лише в чорноземі, але й на асфальті. Часом рослина, яка виросла в щілині асфальту, має таку опірність виживання, якій заздрять щасливчики з Грунту.

Найтривкіший спориш росте біля стежки, де його часто топчуть і надривають.

— Я належу до покоління, яке безпосередньо знало Тичину і Рильського, Бажана і Малишка, Первомайського і Гончара. Це були дивовижно цікаві індивідуальності. Вони жили в системі, то служили їй, то віртуозно опирались. Хто був менше зломлений, хто більше, хто лише надломлений. Великою мірою завдяки їм живемо ми. Принаймні я. Габарити їх постатей для мене досі набагато масштабніші і живіші, аніж та тьма хулителів, яка часом аж надривається з різних голосів і екранів.

— Приходьте до нас, на літературну студію Київського університету, — звертаюсь до Голови Верховної Ради Павла Тичини. В студентські роки, звісно.

— Ой, не маю коли. Через день Інтернаціонал “співаю”. Але в університет прийду, — каже лукавий поет і придивляється, чи все до мене дійшло.

На жаль, далеко не все доходить до поколінь, які йдуть і за Тичиною, і за нами. Сатисфакцію ми дістанемо запізнілу — наші внуки дадуть відповідь своїм батькам, тобто нашим дітям. Відповідь нерозумінням. Та, на жаль, все це старе, як світ.

— “Оду мирному атому” я готовий не лише читати, а й писати і тепер. Статистика існування атомних станцій (40% всієї енергосистеми Франції забезпечується атомними станціями) на планеті переконує нас в тому, що від мирного атома нам нікуди не дітись.

Річ у тому, що чорнобильська катастрофа — це передовсім катастрофа політичної системи, в якій ми жили, а вже згодом технологічна. Я написав поему “На дні роси” з приводу випуску енциклопедії кібернетики в Києві, а ще раніше кінопоему “Числа” (“Київський оберіг”), яку вирвали з журналу “Дніпро” ще наприкінці шістдесятих — не лише Київський інститут кібернетики був у полі мого зору, а й Новосибірське академмістечко. Загроза моральної деградації суспільства була видима як ніколи. Все це виливалось на папір. Багато з того, що пишуть прозаїки дев’яностих, було вже в моїх кіноповістях шістдесятих. Правда, тоді воно існувало наче в зародку. Але проти нього Система воювала як могла — то фільми клала на полицю (“Криниця для спраглих”), то на рівні журнальної верстки не допускала твір до людей (“Числа” в “Дніпрі” 1968 року). А з приводу захоплення “мирним атомом” може найвиразніше сказано у вірші “Український бумеранг”.

— Коли Ви, пане редакторе, прибули зі своїм універсальним гуртом до Києва, Вас приймала так звана елітарна світлиця, яку давно веде академік Я.С.Яцків. Туди ходить трішки академіків, трішки науковців меншого польоту, трішки різних залітних птахів різного ґатунку і сорту, аж до бомжів включно. Останні особливо вдячні академіку Яцківу за безплатне вино, яким він пригощає відвідувачів своєї світлиці опісля дискусії.

Хто з них інтелектуал, хто інтелігент, хто просто заблукана людина, якій все цікаво?! Так звані високолобі інтелектуали хіба не залежні від держави, особливо в наших умовах — де вони вчилися, яку ж вони січку ідеологічну перетравили, щоб хтось, десь, колись обізвав їх інтелектуалом. Отож, мені видається, досить сумнівна класифікація. Хоча класифікація в науці — понад усе.

Я покладаю надію на всіх — інтелектуалів, інтелігентів, владоможців і упосліджених всіма системами. КУІ не претендує на провід нації (вождів і провідників у нас надміру), він претендує бути робочою бджолою, робочим волом, він претендує бути привабливим для тих, хто зневірився в партіях і громадських об’єднаннях, які себе скомпрометували. Він поки що свіжий. Тим цікавий. Тим несподіваний. Хтось його обдає скепсисом. А хтось ще на нього надіється. Той — до нас.

Яке майбутнє, на Вашу думку, чекає на інші творчі організації, що вилонюються із колишніх спілок, зокрема Асоціацію українських письменників?

— Останній з’їзд Спілки письменників засвідчив серйозну кризу цієї структури, яка у вісімдесяті — дев’яності вела перед у духовному житті українського суспільства. Хтось може віддати пальму першості іншим суспільним силам у створенні “Меморіалу”, Товариства української мови. Руху?! Спілчанські діячі і дисиденти визначали в поєднанні особливий клімат тодішньої доби. Ми з Павличком поїхали до М. Гориня сватати його в Секретаріат Руху. Що і сталося.

Зараз Спілка письменників ще зберегла свою цінність як громадсько-політична організація у наших безперервних війнах за мову і культуру, але великою мірою перестала бути привабливим духовним магнітом для молоді.

Мені довелося бути при створенні Асоціації українських письменників у Києво-Могилянській академії. Мені було цікаво. Вона має майбутнє як молода структура. Хоча вже має і своїх графоманів, і своїх комісарів, і інтелектуалів.

Керівництво Спілки письменників не зуміло зробити так, щоб будинок Спілки став прихистком і згадуваної Асоціації, і Пен-центру на чолі з Є.Сверстюком. Тому у Ваших наріканнях чимало справедливого.

— Публіцистика була і є лише частиною моєї сутності. Самокритика — також. Тим і дожив до сьогодні. Та в мені жив і живе унікальний образний світ — метафора ще не зламала своїх крил. Філософія і лірика теж зі мною. Отож не дуже вірте поетам, які самобичуються. Серед всілякого словесного мотлоху, якого задосить у кожного з письменників, у мене в арсеналі досить і пристойних набоїв, якими я надіюсь захиститись од навали немилосердного забуття.

ПІСЛЯМОВА, АБО СЛОВО НА ВРУЧЕННЯ ПРЕМІЇ АНТОНОВИЧІВ

Кажуть, що Мистецтво і, зокрема, Література — від Господа Бога, а Політика — від Диявола. Як поєднати непоєднуване? Що сильніше приваблює людину з творчими потенціями — запах Істини чи запах Влади?

Чому в центральній і східній Європі драматург Вацлав Гавел, музикознавець Вітаутас Ландсбергіс і перекладач Звіад Гамсахурдіа намагалися тримати в руках, крім пера, і булаву, а Вільям Голдінг і Гюнтер Грасс не боролись з Маргарет Тетчер і Гельмутом Колем за владу? Коли Поета викидає на невідомий острів буря в океані, він запитує мешканців того острова: — Хто на ньому править? Хто б не правив, я буду проти!.. Бути супротним — чи це постійна місія мистецтва, місія літератури?.. Але і Мистецтво може бути лише там, де є Меценат. Протиріччя наповнюють душу нашого світу. Колись видатний поет української діаспори Євген Маланюк сказав:

“Мистецтво — це останній острів Свободи” — казав Олесь Гончар в своєму романі “Собор”.

З того останнього острова Свободи виступають літераторополітики чи політиколітератори. Такі собі кентаври. Бо інших — немає або інші — гірші.

Або політика інших — не туди.

Я спробую пройтися по лезу бритви: зачепити і літературну, і політичну сферу. Колись на письменницькому з’їзді довелося мені виступити, може, занадто емоційно (бо відразу після Чорнобиля), і я вжив таку фразу:

“Атомна блискавка Чорнобиля ударила в генотип української нації”. Рідні донощики з української літератури донесли Олександру Яковлєву, який тоді керував ідеологією в Горбачова, що Драч звинувачував Систему в геноциді до українського народу. Генотип і геноцид — дуже близько.

А Яковлєв, який до того був послом Союзу в Канаді, дуже активно заперечував Голод-33 в Україні, воюючи проти тверджень українських канадців, та і взагалі всієї

світової громадськості, був наче спійманий на гарячому. Так слово і поняття “геноцид” стосовно України поставало на світ божий ще раз, і на цей раз поштовхом йому був Чорнобиль.

Я згодом дуже довго думав над тим, чому один з провідних діячів перестройки, майже духівник Горбачова, дав собі таке завдання і перепитував письменників з України: так генотип чи геноцид — яке слово було вжито?! Був 1986 рік, рік Чорнобиля, рік продовження геноциду України, зенітом якого був, мабуть, рік 1933-й.

І я тоді ще раз подумав над реальністю впертої фрази, яка звучить так: російська демократія закінчується там, де починається незалежність України.

Та все ж Чорнобиль був стимулятором всіх демократичних процесів в Україні, польська “Солідарність” — взірцем, а Спілка письменників — колискою, де вигойдувались і Товариство української мови, і “Зелений світ”, і “Меморіал” і, нарешті, Рух. Чорнобиль стрепенув нашу душу, реально показав нам, що підійшли ми до прірви, до безодні — і всі наші культурницькі змагання — ніщота ніщот, собаці під хвіст, троянда під хвіст, троянда під бульдозером. Був ще живий і царствував Щербицький, і писати про Першого, який не сидить на лаві підсудних, було не зовсім безпечно. Господь Бог тріснув батогом, чорним батогом над нами — ми відчули і стрепенулися. Стали мужніми од безвиході.

Та чи достатньо було сил в спаралізованого інваліда, якого ховали протягом століть, а він все якось жив, якось існував на своїй правічній території, то бунтуючись, то вдаючи з себе покірного — препокірного хохла-малороса, який вже давно здався і на все готовий перед ґвалтівником.

Іноді це облудлива покірність нас рятувала, можливо, більше, аніж хвалена і розрекламована на всі чотири сторони світу козацька мужність. Піди знай, як воно важиться на терезах історії!

Отой спаралізований інвалід часом рухався лише однією частиною тіла — і дуже часто то був рух навколо, тобто майже рух на місці. Але той рух вже не був дикою апатією, лютою стагнацією, неймовірною зневірою. Народові треба було розрухатись, розправити члени і суглоби, сустави і суставчики, провітрити душу, спитати себе — чи я ще є?

Часом ми рухались лише галицькою стороною нашого буття, але колись і таке було: донецькі шахтарі з синьо-жовтими прапорами будили зі сну оспалий Київ, можна було повірити, що можна розрухати і розправити всю Україну — навіть після Чорнобиля. І, можливо, саме завдяки Чорнобилю, який звів нанівець наші ілюзії, відродив залишки нашого зеленого стебла.

Чи страх, апатія, зневіра — діти Чорнобиля? Ні. Чорнобиль не може бути батьком усього. Але ось що спостерігають іноземці: “Як видно, влітку в Україні свідомість і далі визначатиме буття. Але тільки до осені, оскільки тоді, якщо уряд не скинуть парламентським способом, цим займеться народ, і дивно, чому він цього не робив досі”. Колись було з недостовірних джерел за кордон просочилася інформація про слова, кинуті зопалу в кулуарах сесії ВРУ колишнім головою СБУ, колишнім прем’єром Марчуком: “Покажіть мені ще такий народ, який мовчав би навіть після того, як за короткий час ціни у його країні піднялися у 50 разів!”

Коли батько цьому — Чорнобиль, то дід — 1933 рік, а прадід — отой рабський дух Соловків, Магадану, Колими, який століттями стояв над нашим краєм...

Інтерв’ю підготував Олег РОМАНЧУК
Липень, 1997 р.