Добре відомий українській громаді у США та в Україні фахівець з економіки (науковий ступінь з менеджменту, доктор економіки, професор) Осип Мороз працював директором бізнесових справ у державному університеті в штаті Нью-Йорк, директором бюджету в Інституті міжнародної освіти в Нью-Йорку, у Комісії аналізу вищих шкіл у штаті Массачусетс. Він — перший заступник голови Товариства українських інженерів Америки, дійсний член Світового товариства футурологів, член ради директорів Координаційного комітету допомоги Україні в США, член міжнародного корпусу експертів-добровольців. Допомагав Українській державі як консультант проекту перебудови адміністрації та організації установ вищого навчання, радник Комісії з питань законодавства і законності верховної Ради України, радник відділів науки та соціально-трудових відносин і зв’язків з профспілками.

Осип МОРОЗ:
“МАЙБУТНЄ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ БЕЗ ВІЛЬНОЇ УКРАЇНИ БУДЕ ПІД ЗАГРОЗОЮ”

— Пане докторе, народи борються за незалежність не лише для того, щоб бути вільними, але й щоб краще жити. Досвід багатьох країн Європи, і не лише Європи, це потверджує. Наприклад, Норвегія (рік народження 1902), Фінляндія (1918), Ірландія (1926) досягли високого рівня соціально-економічного розвитку. Скажімо, Фінляндія входить до десяти країн світу з найвищим добробутом населення. Незалежність пішла на користь Словенії, Хорватії, Естонії, Латвії й інших країн. Що гальмує прогрес в Україні, яка стала незалежною?

— Я думаю, що це насамперед проблема українського менталітету. Що являє собою український нарід у порівнянні з народами, які ви згадували?

Передусім дається взнаки тривала, багатовікова відсутність власної держави.

Український етнос проживав на своїй території тисячоліттями, виробивши певну поведінку, певний стиль, спосіб життя. Це агрикультурний, землеробський спосіб. Він гарний, чесний, культурний. Але цей спосіб життя витворює специфічну рису — почуття окремішності, отже відсутність ясного усвідомлення єдиних цілей із спільнотою, в якій живе людина.

Водночас інтереси спільноти є дуже важливі, бо коли людина не буде дбати про цілість, то тим самим не забезпечить і власних інтересів, багато втратить.

— Це позиція “моя хата скраю”?

— Трохи так. Але сьогодні понад 50 відсотків населення України живе в містах, і важко сказати, котра саме хата скраю. Однак ваша репліка підказує, що ми нарід селянський: “хата скраю” може бути тільки в селі.

Під сучасну пору дуже важливо, щоб українці мали інтелігенцію, провідну верству — людей, які б могли думати не тільки по-сільському, “моя хата скраю”, а й про участь України у справах світового співтовариства. Треба взяти до уваги, що чим більше часу проходить. тим більше люди знеохочуються.

Уявлення про стабільність у них пов’язується з минулим. Не вистачає спроможності думати тривалими відрізками часу; люди до цього не звикли. Сезонова, циклічна поведінка у житті селянина визначається одним роком. Не маючи звички думати довшими термінами, двадцять — тридцять — п’ятдесят років, український нарід не має напрямку, мети.

Однак українці — нарід працьовитий, і він вилонить із себе нових людей, еліту. Ці люди будуть думати, як розв’язати проблеми народу, країни, а не як утриматись у кріслах, в яких вони сидять.

Є думка, що, проживаючи в місті, люди позбавляються селянськості аж у третьому поколінні. Отже, доведеться доволі довго чекати зміцнення української міської цивілізації, якої раніше майже не існувало. Місто у нас було польське в Галичині, угорське на Закарпатті, російське на Великій Україні. Тепер маємо своє міське населення, і воно останнім часом дещо українізується. Проблема в тому, як поєднати міську цивілізацію з нашими традиційними національними вартостями: доброчесністю, працьовитістю, солідаризмом тощо. Це стало б базою, на якій мала б витворитися достатньо потужна провідна верства, еліта, що б створила провід, про який ви говорите. Це перспектива. А жити треба вже нині. І сьогодні гостро стоїть проблема проводу в Україні, проблема керівництва державою й суспільством.

— Україна за рівнем освіченості населення належить до кращої частини країн світу. Виникає питання, чому потужний інтелектуальний потенціал не функціонує належним чином. Чи це пов’язане з хибами в самій освіті, чи з хибами у використанні освічених людей?

— Людей з освітою у вас справді багато. Але український інтелект не організований. Він діє майже відрубно, через ту ж ментальність. Він дотепер не витворив єдиної національної мети, ідеї, яка б стала вольовим центром. Вольова енергія мала б довести те, що нарід починає робити, до кінця. Такого в Україні я не бачу. Хто за це відповідає? Тут мав би відіграти поважну роль інтелект з означенням український. Адже мають бути забезпечені національні інтереси. Йдеться про безпеку і про добробут. Це може зробити тільки український інтелект. Він має формувати інтереси населення України в конкретну програму. Цього я теж не бачу. Це не може бути передане комусь іншому — тільки український нарід за це відповідає. Хтось би мав його до цього спонукати. Але українці не звикли брати на себе відповідальність.

Має настати розуміння того, хто за що несе відповідальність у країні.

— Ви маєте цілковиту рацію щодо вольової енергії. Брак її відзначали наші визначні мислителі, особливо В’ячеслав Липинський. Він говорив, що українці багаті емоційно, але бідні вольово. Брак політичної волі відчувається і в нашій нинішній державі. Але торкнемося проблеми, важливої як для нашої, так і для Вашої країни. Це проблема патріотизму або в іншому ракурсі — націоналізму. Нині в американських ЗМІ можна почути схвальні голоси на адресу цього явища. Говориться про потребу творчого, демократичного націоналізму, що творить основу для вольових рішень, про які йшлося вище. Навіть відомий мільярдер-меценат Джордж Сорос, який потрапив до Америки з Угорщини, теж схвально відгукується про націоналізм і в США, і в інших країнах. Але, повторюю, націоналізм не агресивний, ненависницький, а творчий, діяльний, спрямований на те, щоб піднести престиж нації, відповідальність кожної людини за долю народу, держави. Як це бачиться Вам у сучасній Україні — чи достатньо в нас патріотів?

— У всякі “ізми” можна вкладати різний зміст. У різний час, для різних людей у різних місцях вони мають неоднакове значення. Американський націоналізм — це серйозний, практичний патріотизм. Як громадянин США я не хотів би, щоб над нами мала контроль Канада, Мексика чи ще хтось.

Це було б для мене незручно. Вірю, що цього не хотіла б переважна більшість американців. Не знаю, чи таке називається у вас націоналізмом, входить у визначення цього поняття.

Якщо українці не хочуть, щоб над ними панували росіяни чи ще хтось, то це не конче називати націоналізмом. Є ще й інші слова з таким же значенням. У минулому в Україні були люди, віддані своєму народові, готові пожертвувати своїм життям, йти в тюрми і т. ін. “Пришивати” їм фашизм і т. п. безпідставно. Хіба що це комусь вигідно для боротьби з нацією цих людей.

Можна взяти для прикладу й інші країни. Відомо, що існують німецькі інтереси, японські і т. д. Президент Клінтон їздить до Китаю, щоб там купували американські товари, але я не певен, що це треба називати націоналізмом.

Оборона українських інтересів, мабуть, також не є націоналізмом. Просто держава має дбати про розвиток підприємництва, незалежно від того, кому підприємства належать — українцям чи неукраїнцям. які є громадянами України. Українські підприємці російської національності можуть розвивати свої підприємства до максимального рівня, і це не повинно вважатися зрадою щодо російських інтересів. Загалом це питання дуже широке, і не маю певності, що правильно на нього відповів.

— Звичайно, правильно. Можна зробити хіба що одне уточнення. В основі і патріотизму, і націоналізму лежить почуття любові до свого.

Але якщо патріотизм має територіальний вектор (можна бути патріотом Трускавця, Галичини, Слобожанщини, України), то націоналізм — це любов до своєї нації, незалежно від того, де хто проживає і де перебуває.

Повернемось, однак, до економіки. У багатьох країнах, у т. ч. і в США, дуже велика роль належить малому і середньому бізнесові. Там нема такої кількості підприємств-гігантів, як це було в СРСР, зате є сотні тисяч і навіть мільйони дрібних підприємств, які становлять основу трудової зайнятості, отже, й добробуту народу. В нас мале підприємництво розвивається дуже повільно і поки що займає порівняно незначне місце в економіці країни. Якщо не стимулювати розвитку малих і середніх підприємств, то не скоро вдасться вирватися з лабет економічної кризи.

Якої Ви думки про цю проблему?

— Усе залежить від того, що продукує країна. Якщо сьогодні виробляти багато одягу, то це було б непогано. Проте, за класифікацією сучасної економічної науки, така країна була б на 150 років у минулому, не йшла б у ногу з часом. В Україні розвинена важка індустрія. В національних інтересах України випускати складну, наукомістку продукцію, в яку вкладено розумову працю академіків, кандидатів і докторів наук. Тільки за таких умов наука матиме можливість творити нове життя у вашій країні. Якщо наука не братиме участі в економіці, то такою і буде наука. Коли країна має сильну, добре оснащену армію, то це показник розвиненості економіки. Тут є взаємопов’язаність.

Але економіка не може бути створена штучно. Це частина культури народу, його можливостей. На прикладі Японії бачимо, що може дати освіта й наука економіці. На жаль, не всі прикмети української культури позитивно впливають на економічний розвиток.

— Ви порушили дуже цікаве питання: армія й економіка. Україна займає 9-те місце на світовому ринку зброї і має гарні перспективи піднятися вище. У нас є підприємства, які випускають найсучасніші зразки зброї.

Але існує конкуренція. Чи не зіткнуться інтереси України і США на світовому ринку?

— Річ тут у конкурентоспроможності. Це зводиться передусім до розуміння державою своїх національних інтересів, які має усвідомлювати і суспільство.

По-друге, важить у цьому проблема якості — чи буде на продуковану зброю попит у світі. А місце на ринку завжди знайдеться. Правда, тут важливо, що робить у цьому напрямку українська дипломатія і що чинить держава для розвитку цієї індустрії. В Україні наближаються президентські вибори, і з програм кандидатів можна буде довідатися, куди буде йти Україна.

— Розгляньмо ще одну проблему. За межами України проживає десь 15 мільйонів українців. Багато хто з них займає поважні позиції в економіці, політиці, науці, культурі різних країн. В одній із своїх книг Ви наводите статистичні дані, за якими понад 20% американців українського походження мають вишу освіту. В Росії, Канаді українці посідають високі місця у суспільній ієрархії. Українські селяни освоїли безмежні канадські прерії, сільське господарство у США теж значною мірою тримається на фермерах-українцях. Чому ж дома ми не можемо дати собі ради із сільським господарством?

— На українців дуже вплинула культура країн поселення. Їхня освіта, спосіб думання зумовлюють те, що вони поводяться в інший спосіб, ніж українці в Україні. Вони більше наставлені на результат праці. У них інакше ставлення до часу. Його шанують, бо він дорогий, як дороге життя. Ми, на Заході, вільні люди. Ми відповідаємо за себе. Ми прагнемо реалізувати свою волю. Для нас важливо “я хочу”. Моя воля може бути реалізована, незалежно від того, подобається це комусь чи ні. А в совєтській системі вам треба було добре думати, що можна сказати, що робити і як на це подивляться ті, що зверху і збоку. Мені дивно, що тепер, отримавши волю, люди не користають із неї і не можуть злучити її в одну велику національну волю. А так мало б бути!

— Пане докторе, окрім іншого, Ви член Світової асоціації футурологів — фахівців від майбутнього. Вельми цікаво знати, як Ви оцінюєте перспективи України, перспективи найближчі і віддалені років на тридцять — п’ятдесят.

Чи стане Україна квітучою державою, реалізувавши свої природні, геополітичні, етнічні можливості, чи й надалі буде плентатись у хвості СНД або подібних утворень, які самі ледве дихають, і ми житимемо набагато бідніше за, наприклад, Японію, на землі якої природа створила мало що, крім каміння, тайфунів і землетрусів?

— Час імперій позаду. Нікому не цікаво служити комусь іншому. Маю на увазі націю. Доба такої спеціалізації, коли один народ керував, другий служив у війську, третій продукував йому харчі і т. д., минула. Але минула настільки, наскільки є національна воля у кожного народу. Думаю, що такий великий нарід, як український, не може бути знищений. Йому прислуговує таке ж право на життя, як і іншим народам. З часом він витворить багатших людей. Теперішній час для українців характерний бідністю. Більшість людей живе у непевному, злиденному стані. Українці витримують усе це тому, що вони є високоморальні і чесні. Без цих прикмет нарід уже вибухнув би.

Українці мають труднощі з творенням законів для себе, але свою країну вони збережуть. Навіть не треба ставити питання, чи витримає нація. Наприклад, люди з Донбасу, Василь Стус, Микола Тихий та ін., показали, що в Україні завжди є особистості, віддані своєму народові, здатні бути його провідниками.

Майбутнє України таке ж, як і багатьох інших країн, бо майбутнє Західної Європи без вільної України теж буде під загрозою. І не тільки Західної Європи. Усвідомлення цього у світі стає дедалі ширшим і виразнішим.

Розмову вів Ярослав РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКИЙ
Квітень 1999 р.