Юрко ПОКАЛЬЧУК:
“СЬОГОДНІ КУЛЬТУРА ВИГІДНА ДЕРЖАВІ”

— Так, на ці вічні питання доводиться завжди відповідати кожному знаному автору... Як неймовірно усе збігається, адже я також не живу на Батьківщині. Віднедавна замешкав у Парижі, хоча на місці не сиджу, а досить таки вештаюся світами, однак скрізь чуюся українцем і рідної землі ніколи не зраджу. Те, що я роблю за кордоном, я роблю не для себе, а для України — ось тобі й ідеологічна спрямованість. Український письменник належить передусім своїй культурі.

— Хоч доповідь на з’їзді голови Спілки письменників нагадала мені статтю Леніна “Партійна організація і партійна література”, а зміна статуту і переобрання голови на третій термін підтвердили мої враження про спілку як організацію, абсолютно тотожну структурі комуністичної партії (ті ж секретарі, президії, ради, одноголосність), однак глибшою, посутнішою причиною конфлікту був незаперечний факт спілка абсолютно застаріла. Це не творча організація, а клуб ветеранів ідеологічного фронту, як зауважив Володимир Цибулько. Ці люди істерично бояться втратити владу, бо без неї вони ніхто.

— Так. За моїми підрахунками апарат Спілки може становити п’ять осіб: голова, два заступники — у справах внутрішніх і міжнародних, секретарі секцій (драматургія, проза, поезія, публіцистика) на громадських засадах. Така Спілка мала б бути професійною організацією, а не притулком графоманів. Усе це я мав оприлюднити у промові, але слова не надали... Оскільки після бою кулаками не вимахують, нам нічого не залишалося, як заснувати Координаційний комітет із кола однодумців, аби створити Асоціацію українських письменників за запропонованим принципом. Уже після з’їзду Юрій Мушкетик перепросився, і ми вирішили, що не підемо на розрив зі Спілкою, а будемо діяти на паритетних засадах.

— Передусім ті гасла, під якими працює ПЕН-клуб: демократія, рівність, права людини, — адже це так просто і загальнозрозуміло, що письменника не мають права переслідувати за його погляди. Наша організація буде не масовою, а елітарною, бо ж головне — професійний рівень, якість творчості. Дуже важливим моментом є запрошення. Ми запрошуємо лише справді творчих людей, які реально працюють, а не спочивають на лаврах.

Зараз нас усього 150 чоловік. Ми будемо солідарні в утримуванні високої марки: не продаватимемо своїх творів за низькими цінами, захищатимемо авторські права, регулюватимемо відносини з видавництвами й державою. Як координатор я вже нині можу подати деякі програми на розгляд уряду. Наприклад, “Книжка для кожного” — програма, яка сприятиме поширенню книжкової культури споживання. Якщо у Швеції й Норвегії державі економічно вигідно надавати дотації для пересувних автобібліотек чи автору за його витребувані в позичальні книжки, то чому це має бути невигідним для нас? Використовуючи такий досвід, ми також зможемо у дієвіший і чіткіший спосіб презентувати сучасну українську літературу.

— Так, я називаю це “пластиковою культурою”. То штучний, роблений пластиковий світ, у якому немає справжніх емоцій, почуттів. Наша молодь наївно думає, що на Заході справді таке життя. Я бував в Америці, Канаді, Англії, не беручи до уваги вже країни Латинської Америки, і можу авторитетно заперечити тим, хто хоче грати у відеосвіт. — ні, це обман, ілюзії, брехня! Проте наша вода ще досить темна, каламутна й невідстояна, що дає змогу робити грубі гроші на такому невігластві. Але цей долар, який застить їм погляд, натомість спустошує душу. Скептичний вираз обличчя наших грошовитих молодиків свідчить про те, що це нещасні люди. як казала колись Гертруда Стайн Хемінгуею, — втрачене покоління. Наші “круті” тимчасові. Перспективніше для суспільства дбати вже навіть не про них, а про майбутнє покоління. Який шанс ми можемо запропонувати потемкам? — Книжку. Злорікують, буцімто ми втрачаємо ідею, духовність. Але ж духовність то не тільки релігія; хто вірив у Бога, той більш чи менш вірить і тепер, однак не можна на сімдесятирічному атеїзмі виплекати водночас релігійну свідомість цілого народу. Все мусить відбуватися поволі. Мій тато розповідав, як до першого класу Луцької гімназії прийшов учитель і на дошці великими літерами написав: “Істина, добро, краса”, сказавши: “Оце те, діти, з чого ми почнемо навчання”. Я б хотів, щоб нині наша держава написала це для молоді.

— Ми всі — держава, її частинки, якщо відірвемося від неї, то як аутсайдери нічого не зможемо зробити. Я вважаю, що журнал “Універсум” також держава.

— Гаразд, рація. Я одразу ж радо переношу акцент на громадянське суспільство. Погоджуюся, що ми ще не втратили шансу його створити, і громадянське суспільство якраз є засадою, основою того, що зможе оздоровитися і держава, і нація. Я розумію це так, що кожен щось робить для суспільної користі, не вимагаючи за це пільг. Коли я казатиму “ми”, то буду мати на увазі тих, що хочуть щось дати державі, а не урвати від неї; що без принуки, лише з внутрішньої шляхетності беруть на себе зобов’язання і відповідальність. Ми, це ті, хто розуміє, що щось треба робити без зайвого галасу. “Якщо не я, то хто ж? І якщо не тепер, то коли?..”

— Багатий є зло, коли всередині він не має душі, коли продає душу дияволу за роблення грошей. Тому в їхніх очах порожнеча: жадібні до банальних насолод, вони не застановляються — а що далі? Вранці така спустошена людина знову приходить робити гроші, і за тим більше нічого нема.

— Перебуваючи у Львові, я стрівся з п’ятьма своїми знайомими. Із цими юнаками напрочуд приємно говорити, і я махнув рукою на справи, бо хотілося щось їм віддати, щось таке, що вони понесуть далі. Я, зрештою, маю таких людей усюди, вже є покоління, готове взяти й переосмислити досвід старшого. Може, я трохи засуворий до тридцятилітніх, але та частина пропаща. Ті, з молодих, хто не кинувся у бізнес, прагнуть духовного життя і спілкування. Мені з ними легше говорити, їм потрібен мій досвід, ці люди розкриваються зі своїм внутрішнім світом, з пошуком, з потребою. Як і колись, моє кредо дуже просте: я випускаю книжку, і коли вона хоча б одній людині допомогла (як колись мене самого рятували інші книжки), я б уже був щасливий, що виконав свою місію.

— Аякже! Я ніколи не написав жодної книжки російською мовою, хоч це мені було й не вигідно. Коли двадцятилітній хлопець приходить і каже захоплено, що ця книжка прекрасна і він нічого подібного досі не читав...

— Ні, про мої оригінальні, власні. Я багато перекладаю, бо знаю, що це потрібно, але коли так оцінюють мій твір, це означає, що він не марно створений. Усе, що писав, пишу, писатиму, варто присвятити тільки цій одній ідеї. Я хочу, щоб мої книжки дійшли до когось і комусь стали необхідними на моїй Батьківщині, може, тому так часто сюжетно прив’язуюсь до Волині. Написане я віддаю від себе, людина ніколи не творить для себе, лише для іншого, бо це не егоїстична втіха, а спроба знайти співрозмовника. Хочу, аби кожен, хто щось мислить чи робить, також ішов цим шляхом: віддавати. Тоді ми матимемо успіх, ми — громадянське суспільство, як ти слушно зауважила.

— В цілому мусимо перестати бути “нацистами” і вважати, що коли ми маємо щось таке дуже національне, то воно всім потрібне і для всіх найліпше. Насправді наше мистецтво і культура доходять до небагатьох, хоч часто викликають захоплення поціновувачів. Проте ми зараз є і ще досить довго перебуватимемо поза європейською культурою, бо досить тривалий термін були відлучені від неї. Так, ми — національна культура, але, на жаль, колоніальна. Наша культура сьогодні на тлі європейської виглядає відсталою в плані неєвропейської самобутності.

— Так, вона є, але нікому не знана і тому не визнана за таку. Хоча в нас є величезна потуга всередині, що визнає увесь світ. Можливо, незабаром Україна народить який-небудь жанр, що захопить інших самобутністю, як колись химерний роман магічного реалізму Латинської Америки. Власний почерк є надзвичайно важливою проблемою, народитися він може тільки тут, всередині Батьківщини.

— Якщо зарубіжний читач, свого часу підготовлений Фолкнером, хотітиме читати інтелектуальну українську прозу, він Пашковського вчитає. Цей автор — явище дуже своєрідне, неодномірне, яскравого непересічного гатунку. То серйозна українська література, яку читають вибрані. Зрештою, Емму Андієвську, яка теж у такому ключі писала, читали думаючи, а сьогоднішній читач у масі відучився думати, не хоче, бо боїться працювати читаючи, потребує лишень розваг. Це і є той момент бездуховності, момент втрати, про який вже сказано. Та й то правда, коли б автором був не Пашковський, а Фолкнер чи Хемінгуей, то, може б, і читали. Бо як то так. бачте, якийсь Пашковський може писати такими реченнями? — доволі розповсюджені прояви неповаги до власного я. Насправді твій товариш — це також твоє я. Наша література, мої колега по перу — це теж я. Я першим повинен перечитати того ж Женю Пашковського чи В’ячеслава Медведя, чи Юрка Андруховича, чи Олеся Уляненка, щоб побачити себе на їх тлі, бо разом ми й становимо літературу. Іншої української сучасної літератури немає. Але назагал ставлення члена Спілки письменників до свого колега ганебне: він не хоче його читати, бо. не дай Бог, то ліпші твори, ніж у нього.

— Так, так, це українська хвороба — нелюбов до себе. Усі комплекси виникають переважно з недооцінки свого власного я: бажання не знати іншого, бо я сам ніхто, бо я не спроможний. Однак маємо й інший бік тої самої медалі. коли переоцінюємо. Хвороба полягає в неадекватному баченні себе як цілості, як групи, як народу.

— Ми відповідальні за одужання. У жодному разі не слід обгороджуватися муром. Пригадуєш, у книжці “Відкриття Індії” йдеться про позитивний момент націоналізму в кожній країні до перемога національно-визвольного руху — утворення національної держави. Наступний день після проголошення незалежності держави і початку нового етапу вивищення однієї нації над іншими є негативним, регресивним, який приводить до фашизму. Сьогодні національно-демократична ідея для мене як релігія, я її ніколи не зречуся, та світ набагато складніший, і його треба бачити ширше. Національна свідомість і чистота нації — дві різні речі. Мусимо ще вчити всіх наших громадян бути громадянами України. Коли Л. Подкопаєва заявила в Атланті: “Я ніколи б не хотіла жити в Америці і в Росії... Україна — це моя країна”, — її свідомість українська стовідсотково, хоч прізвище і мова російські. Якщо так міркує дівчина з бідної донецької родини, то це колосальна перемога! Оце приклад! Та ніхто в Польщі чи Франції не дивиться на прізвище. Кого обходить, що прем’єр-міністр Береговуа може бути Береговим з Одеси? Чистота нації неможлива в принципі, бо це був би суцільний інцест. Чи може з нації слід вичистити Донцова й Шевельова? Ні, цей напрям хибний. Наше завдання — зберігаючи національну самобутність, інтегруватися у світову культуру.

— Якщо ти маєш на увазі “Перверсії” Юрка Андруховича, то це вкрай потрібний, вчасний український європейський роман. Нашій літературі пасує презентуватися його майже бароковими стилістичними вивертами, де кожна фраза, наче вив’язана бантиком. Я був захоплений тами вензелями, бо розумів, що автор сам є таким денді за стилем, і коли читав той мережаний, вигаптуваний текст, думав, що ніколи б того сам не зміг угнути. Я інший письменник, але щиро захоплююся тим, що я не можу зробити.

— Для мене світ ділиться на дві літературні лінії: Флобер — майстер мови, про якого Андре Жід сказав, що всі його речення стоять вертикально, мов сосни у лісі, і Стендаль, через якого Достоєвський перейняв і передав далі орієнтир на прокляті проблеми. Ось і маємо вислід цих двох ліній. Поза сумнівом, я сприймаю всіх сучасних талановитих українських прозаїків і поетів. Українська література виробляється на наших очах, і я тішуся, що молоді приєднуються до мого кола.

— Так, “псів” шестеро. Група створилася під час середземноморського круїзу європейських інтелектуалів на кораблі, що вже сам викликав кінецьсвітні алюзії. Кожен із нас вже мав відоме ім’я, тож ми поставили завдання не пробиватися, як гурт сірячків, а повноцінно висловитися. Так народилася ідея альманаху. Відправна точка для нас — МУР (Мистецтво українського ренесансу). Якщо це вдавалося тоді Шевельову, мусить вдатися й нам: незабаром альманах з’явиться у Львові, та й “Сучасність” подає добірку творів “Псів святого Юра”. У нас дуже жорсткі критерії відбору й оцінки, але все по-товариськи. Я ладен зустрічатися з моїми друзями хоч серед ночі, це розкіш професійного і дружнього спілкування. Це любов, нам цікаво жити...

— Так, класична література й досі не відома світові, бо совєтська держава не сприяла перекладам, вважаючи це пропагандою, російську літературу перекладали, а нас ні, тому України не було на культурній мапі світу. Нас не помічали крізь призму іншого світобачення. А ти поглянь: Стефаник — один із геніїв світової літератури, його твори, перекладені будь-якою мовою, засвідчили б абсолютну європейськість. Чи Хвильовий — його повість “Санаторійна зона” — одна з вершин світової прози, бо ставить подібні питання, які вирішував Томас Манн у “Чарівній горі”. Я не впевнений, що “Пер Гюнт” набагато ліпший за те, що писала Леся Українка, однак він відоміший. Наша одна сто п’ятдесят шоста частка світової культури є дуже вагома, тож інтегрування слід починати з перекладів. З цього проводу я завжди мав великі претензії до нашої діаспори: як можна видавати абсолютно дурні книжки, які сьогодні ніц не варті, великими накладами, коли слід було підготувати з десяток перекладачів на англійську! Якщо вони відверталися від літератури підсовєтської, то нехай би перекладали класику. Котляревського, Сковороду — в оце б вкласти гроші! Ми ж нічого того досі не маємо, ми — література, яка не існує! Я колись написав статтю французькою “Національна ідентичність невидимої країни”, де відзначив: Україну не хочуть бачити з політичних причин і через культуру, бо ми не маємо що показати. Наша діаспора позасновувала різні фундації, але заплатити гроші, щоб хтось переклав п’ять томів сучасної або класичної української літератури, не спромоглася. Ось зараз хтось узявся за переклад Грушевського, це велика копітка робота, але може не найактуальніша нині. Треба лише десять художніх творів, які Захід зможе прочитати, маючи переклади, і тоді крига скресне.

— Можна почати з творів, на які вже сформувався стійкий попит: любовні романи, еротика, але поліграфічне виконання мусить бути на належному рівні. Я й сам запланував таку “бомбу” в одному з київських видавництв, де мені дали повний карт-бланш на 15 аркушів. Книжка називатиметься “Те, що на споді”, тематично — відверта еротика, але тема виступає як інструмент, еротика тільки як засіб, бо серйозна література насправді не є літературою теми.

— У випадку з “Польовими дослідженнями...” преса поспішила, а сама книжка припізнилася, та й оформлення не відповідало експлозії.

Маю і свою думку щодо тексту: не можна змішувати художню прозу, поезію, мемуари і ще щось. Як на мене, авторка не витримала деяких етичних нюансів.

— Національність тут ні до чого. Всі бояться кохання, я навіть книжку написав про це — “Самотнє покоління” — аналіз американської літератури і захистив її 1973 року як дисертацію. Коли я завершив дослідження, сам був шокований висновками. На тому тлі очевиднішає, що ми не втратили свіжості емоцій.

— Про це треба спитати хоча б у Чорновола й тих депутатів, що не можуть між собою домовитися. Адже, коли можна заробити на друкуванні російської книжки, багато наших патріотів закривають на це очі, бо й їм перепадає якихось кілька тисяч доларів. За гроші вам підпишуть будь-який папірець чи дозвіл — отак це робиться у владних ешелонах, хоча ситуація вимагає принциповості, вміння переступати через власні амбіції й домовлятися хоч з Морозом, хоч з самим чортом, якщо прагнемо насправді, щоб українська мова була захищеною. А Верховна Рада знай собі грає у політичний більярд. Міжпартійні конфлікти гальмують прогресивні зміни й у книговидавництві. Та що то за партія, коли вона налічує сто чоловік? На дивані сіли, і то вже називається партія! Якщо стоїть завдання не боротьби за політичну владу, за лідерство, групівщину, а глобальніше — за націю, за мову, державу, то варто шукати не ворогів, а спільників і серед соціалістів, і серед комуністів. Де були наші рухівці, коли голосували за Конституцію? Я дуже гарно ставлюся до Чорновола, але є речі, які мені боляче бачити. Мені болить, коли ми є недбалі не тільки щодо української культури, а й інших: у нашій державі, на нашій території існують татарська, російська, польська, єврейська та інші культури. Державна культурна політика мусить бути спрямована на охоплення й вивчення всіх національних культур, бо серед них є досягнення, визнані за світовими мірками, але нами, на превеликий сором, ще не знані.

— Третій канал французького телебачення готує серію фільмів “Видатні письменники XX століття”, а мене запрошено як консультанта; маю досить багато роботи на натурному фільмуванні і в архівах. Аґнон є класиком єврейської літератури, 1966 року йому присуджено Нобелівську літературну премію. На одній з ізраїльських банкнот можна побачити портрет Аґнона з одного боку, а з іншого краєвид Бучача — рідного міста письменника, яке він оспівав у творах, бо для нього ця земля була священна й не менш обітована, ніж той Ізраїль.

Так, ми є недбалими, коли не можемо збагнути, що єврейська культура в Україні є частиною культури нашої держави. Єврейський анклав на наших теренах завжди був великий і потужний. Я пошлюся на книжку колишнього заступника міністра закордонних справ в уряді Петлюри, потім — англійського посла, Арнольда Марголіна “Україна і політика Антанти”, у якій він 1924 року наголошував: “Безпосереднє завдання євреїв — приєднуватися не до панівної нації, а вживатися в мову і культуру того народу, серед якого вони живуть, тоді вони ніколи не почуватимуться чужими”.

Про надзвичайно цікаву постать Арнольда Марголіна я написав статтю і видрукував витяг з його твору в журналі “Україна і Ізраїль”. Він — один з найпрозірливіших провидців. Цю книжку варто б сьогодні перевидати і показати всім: от є напрям до інтеграції єврейського народу, от шлях до можливого вирішення українсько-жидівських конфліктів. Адже визрівали вони на мовному грунті й штучно інспірувалися спочатку поляками, потім росіянами. Просто тим вигідно було настроїти євреїв проти українців. Усі конфлікти були зроблені штучно, зумисне спровоковані. Тепер вже документально підтверджено, що всі погроми планувалися царською охранкою. Говорімо ж правду! Що було, то було: Хмельницький знищив багато жидів, бо в ті часи жид мав на відкуп горілку, лихварство і був представником “адміністрації прєзідента”, тобто ставлеником польської влада. Так, це правдиві криваві сторінки нашої історії, яких, на жаль, не переписати... Те, що в часи двох імперій євреїв протиставляли нам, сьогодні ще дається взнаки. Насправді то була маніпуляція іншої влади. Задаймо собі питання, кому це вигідно нині? Роздмухувати антисемітські ігри неприпустимо, так само як вираховувати, буцімто кожен жид співпрацював з НКВД, бо так склалося, що, зазнавши утисків від царської Росії, жиди потягнулися за революцією в ці органи, щоб бути визнаними, однак потім і їх усіх повинищували. То тепер ви, панове демократи, які не подають один одному руки, — ви тепер шукаєте винного поміж жидами? Схаменіться, майте сором! Не сваріться між собою, не шукайте, хто колишній кагебіст, а хто партієць.

— Наші комуністи, соціалісти й націоналісти виховані в одній державі і мають одну й ту ж свідомість, незалежну від їхньої політичної орієнтації. На жаль, така свідомість не суспільна, вона негативна, бо базується не на цінностях громадянського суспільства. Вони тільки й уміють за куплені й фальшовані довідки щось десь дістати. Влада сьогодні перестала бути владою політичних партій, а є керованою фінасово-промисловими угрупованнями й кланами. Це стає дедалі помітнішим і виразно прочитується у всьому. Те, що у Верховній Раді більшість використовує місце депутата для приватних бізнесових оборудок, помітно й неупередженим оком, — я відповідаю за свої слова.

— Згоден, що формування громадянського суспільства є неодмінною умовою виростання із коротких штанців нації. Це ознака дорослішання, коли люди діють не за принципом вигода, а внаслідок внутрішньої порядності. При всій корумптивності, у Франції є чимало людей, які не поступаються своєю громадянською совістю.

Виростання в суспільстві маси людей такого типу з молодшого покоління передбачає потім можливість піднесення їх до владних органів. Нові люди зможуть відновити зруйновану державу, повернути тверду, непідкупну правову поліцію й сформувати військо, на яке держава, уряд могли б обіпертися. Наразі ж маємо занедбані й занехаяні обидві ці системи.

— Щодва роки я мав вишкіл у Фергані, Вірменії, Узбекистані, Казахстані — у місцях далеких і страшенно екзотичних. Військова підготовка дуже згодилася, коли я потрапив у Нікарагуа й Абхазію, бо навчила досить легко ставитися до багатьох речей. Однак на справжній війні не був. Просився до Афганістану, однак не встиг за часом, бо опинився в Нікарагуа. Маю лишень одне “афганське” оповідання, яке вже тоді містило справедливі акценти. У той час, як всі кричали про “побєду”, я бачив усе правильно. До Нікарагуа ж напросився, бо це була єдина інша країна, ближча до несовєтського стилю. Там також можна було написати правду, і я не відрікаюся від жодного слова, що будь-коли писав, і зараз підпишусь під усіма рядками. Я бачив, як їхню революцію скорумпувала вся ця совєтська влада, і вона загинула.

— Ні, мене викинули, коли на відзначенні завершення останнього вишколу я осадив підполковника, який похвалявся “перемогами” в Празі. Зчинився скандал, і мене списали з військ. Наша біда полягала в тому, що військо було імперське й російське. Переконаний, що армія в певному значенні організує і є необхідною умовою чоловічого становлення.

Сьогодні з армії випадає (масово подають на звільнення) середня ланка: капітани, майори, підполковники — перспективні фахівці, які могли б ще працювати, однак армія нині не забезпечує їх нормальними умовами праці й життя. Ставлення держави до армії державним не назвеш. Свого часу Центральна рада розпустила армію, бо повірила російським большевикам, що Росія не нападе, як обіцяв Ленін. Але прийшов Муравйов, а за ним Троцький, і Україну довелося захищати хлопчикам, які, крім ідеї, нічого не могли протиставити такій навалі. Абсурдно й сьогодні сподіватися, що Росія ніколи не нападе. Але якщо ми й надалі так будемо дбати про армію, то так вона й воюватиме за нас. Офіцерові, який пройшов вишкіл і став до армійської роботи, треба платити.

У цілому світі заведено: якщо хтось розвалює військову систему, то його слід судити. У нашій же державі розкрадали зброю, продавали літаки, і це все зійшло з рук. Може, була б користь, коли б Шмарова поставити перед судом, а не на іншу посаду. В Україні ще ніхто, ніколи, ніде не засудив нікого з уряду. Чому Франція може судити навіть міністрів? Наприклад, мер Гренобля одержав чотири роки за корупцію, а ми собі того не дозволяємо. Де наш суд? Чому все так тихенько? Якщо виконуючий обов’язки прем’єр-міністра Ю.Звягільський винен, його мусить засудити чи виправдати суд. Що це за держава, що це за влада, коли стріляють у міністрів, депутатів і промисловців? Поглянь, де тепер колишні радники й міністри нашого шанованого Президента Л. Кравчука — половина з них живе за кордоном. На які гроші? З ким реально бореться Г. Омельченко? Та зробіть хоч один суд за корупцію, одразу ж заткає половині. У чому річ? Та дайте рік за підроблену довідку, за вкрадену ліцензію. У мене сьогодні багато таких запитань і до Л. Кучми, і до Верховної Ради: чому ніхто не візьметься всерйоз за мафійні структури, адже всім відомо, хто є хто? А може, якби кінці не тягнулися на гору, то проблему вже давно впорали б?..

— А я переконаний, що досить бодай по Києву арештувати трьох-чотирьох і кілька десятків, пов’язаних з ними, як буде паралізований увесь злочинний організм.

— Але люди чекають, щоб “сильна рука” зупинила “бєзпрєдєл”. Вони сподівалися на якусь лінію Л. Кучми, я особливо сподівався на Є. Марчука, коли він був прем’єром, — але нічого не зрушилося. Наші урядовці, виховані в комуністичній системі, ще не доросли до громадянського суспільства: вони бережуть себе і клани, паразитуючи на моменті гнилизни рабської свідомості сучасних громадян, які здатні тільки красти. Може, я висловлююся злісно й брутально, але мене це переймає. Чи з’являться колись у Верховній Раді не кон’юнктурники й не злодії? Я дуже критично ставлюся до всіх без винятку політичних партій в Україні, бо не бачу жодної, котра б висунула серйозну економічну програму, однак усі верещать про відмінності їхніх політичних платформ. Не потрібно гасел. Політики брешуть у цілому світі. Тільки кваліфікована, випробувана, фахова економічна програма є початком будь-якої економічної діяльності. І в цьому я покладаю надії на Конституцію України, яка мусить розвернути суспільство до чесної праці.

Зізнаюся, що звістка про прийняття Конституції застала мене цього літа в Парижі зненацька. Була шалена радість і п’янке відчуття перемоги. Колись мій покійний батько, що був аспірантом у Миколи Зерова і відсидів у совєтській тюрмі, вчив мене дивитися на український поступ з точки зору історичної перспективи, примовляючи: “Вам далі робити краще”. Я батьків заповіт запам’ятав на все життя. Звісно, мені не подобається те, що зараз діється в Україні, але мусимо бути терпеливими. Якби десять років тому мене спитали, а що, коли б була незалежність, але така недосконала, погана, нездала, проте з Гімном, жовто-блакитним прапором і тризубом, я б не задумуючись поклав за неї голову, вірю, що так зробив би й мій батько і ще багато хто, бо не забуваймо, що наш поступ має історичну тяглість, ми ще не використали багатьох шансів, а перспективи попереду світлі.

Розмову вела Вікторія САДОВА
Вересень 1996 р.