Відомий літератор і правозахисник, доктор філософії, президент Українського ПЕН-центру, редактор ґазети “Наша віра” Євген Сверстюк розмірковує про місце і роль у нинішньому українському суспільстві інтелігенції як детонатора суспільних зрушень, духовного світоча й провідника.

Євген СВЕРСТЮК:
“ЯДРО ДУХОВНОЇ АРИСТОКРАТІЇ ЗАВЖДИ В ОПОЗИЦІЇ”

— Євгене Олександровичу, що, на Вашу думку лежить в основі поняття інтелігенція?

— Поняття інтелігенція мерехтливе. Межі його невловимі й рухливі, а тому й дещо спірні. Скажімо, Довженко, Тичина — інтелігенти. А Корнійчук? А літературні гонителі?

І все ж постійна присутність слова “інтелігенція” в нашій мові свідчить про живучість і велику потребу в ньому для нашої свідомості і самосвідомості. Мабуть, у людей є туга за цим словом. Ось послухаймо міркування Олександра Довженка в щоденнику за 1945 рік: “Ми єдина в світі країна побудованого соціалізму, в якій слово інтелігент звучить як зневажливе слово. У нас було заведено поняття гнилий інтелігент”. А між тим інтелігент ніколи у нас не був гнилим. Навпаки, він був полум’яним, чистим, передовим. Гнилою у нас була не інтелігенція, а міщанство. Воно осталось гнилим і нестерпно смердючим і зараз, не дивлячись на високі державні посади, що воно їх посідає.

Сьогодні інтелігенція “завоювала” собі честь стояти на третьому місці після робочих і селян. Знаменний розподіл. Кажу собі: людино, пам’ятай — вища твоя мета — стати на третє місце, на місце найвище, найдостойніше.

Люби се слово. Хай буде воно твоїм символом, людина-інтелігент, бо не може бути радості життя сьогодні у країні, де тебе немає, де ти занедбана, третьорядна, фальшива чи підроблена...”

Ця думка, вистраждана за все покоління. І це, коли хочете, суворе обмеження поняття — до полум’яних, чистих і гідних. І з цією думкою першого дисидента доводиться рахуватись як з певною етичною нормою на всі часи. Бо в кожному ослабленому поколінні з’являються модерні голоси: мовляв, час порвати з традицією, а далі — напівшанобливий перелік останніх ідеалістів. При цьому особливо сахаються слова “відпірність”.

— А Ви, здається, часто на ньому наголошуєте. Чому?

— Бачите, це своєрідна полеміка з людиною без віри. А я вважаю, що віра, надія, любов — це постійні постаті на кону, де взагалі щось відбувається. Так було і так буде.

Христос — не епізод зі стародавньої історії, а символ долі синів людських на землі. Чим вища людина, тим видніше їй, що вона має йти вузькою дорогою до своєї зорі й нести свій хрест. Принципи безкорисливості й ефірності є надто універсальні, щоб сперечатися з ними.

— Отже ці принципи є нашою спадщиною і зобов’язують нас. Дуже немодне слово в наш час — “зобов’язують”, погодьтеся. Чи можна його обґрунтувати якось інакше?

— Спробуймо обгрунтувати необхідністю. Особлива доля української інтелігенції, становлення її проти течії в умовах бездержавності, усупереч антиукраїнській державній владі зумовила її особливий ідеалістичний характер. Окрім згаданого ідеалізму, який віками ціхує в імперії тих, “кому судьба готовила путь славный, имя громкое народного заступника, чахотку и Сибирь”. Тобто в загальному спрямуванні тих революційних народників, про яких пише Некрасов, українська інтелігенція виділяється чимось іншим в силу того, що вона с інтелігенцією нації переслідуваної. Окрім ідеалістів, що втілюють християнський образ безкорисливого служіння, часом не будучи ревними християнами, на українську нішу виходять національні ідеалісти, для яких розп’ята Україна стала ніби образом розп’ятого Христа, стала їхньою релігією. Такий тип ідеаліста досить розповсюджений у нас в різні часи. Згадаймо Павла Грабовського... Але патріотизм без етичної основи мало важить. Він як поняття розпливається. Адже сюди входять і Винниченківські невкипілі, і Самійленкові патріоти на печі, і нинішні патріоти, котрі, попри весь свій патріотизм, власну користь ставлять на перше місце. Тут уже якось і незручно говорити про ідеалізм та інтелігентність. Усе ж таки з цим традиційно високим словом пов’язуються такі постаті, як Лисенки, Косачі, Зерови — люди великої любові, великого духу, люди самовіддані.

В основі поняття інтелігенція лежить ідея високою служіння. То якоюсь мірою повторення. Історична доля вела наш народ від неволі в іншу неволю, але на сторожі коло нього постійно стояло слово — вічне слово священика і літописця, що служило, оберігало вівтар. Він підтримував дух і віру, саме звідти йшла та сила — служіння.

З другою боку, з народу найодважніші постаті стають його захисниками, несуть козацьку службу і кладуть на те життя. Але оскільки цей захист є передусім самозахистом, то офірний елемент виступає приховано. У XІX столітті витворюється шевченківський тин українського інтелігента, офірного, відданого рідному краєві. Елемент безкорисливого служіння й елемент народного посольства зумовлені невольничим станом України. За служіння поліційний режим платив тюрмою, а ноша спадку передавалася як традиція. Тоді як російський інтелігент міг служити на державній службі й заробляти, тоді як він вийшов з культури книжної і часто запозиченої, український виходив з народу, традиції, й народність у ньому жила, як пісня. А служіння могло бути тільки альтруїстичних і аскетичних нахилів.

Це походження від традиції, глибоко християнської в своїй основі, протиставляє його тим, що йдуть від західної книжної науки, просвітницько-раціональної, з нігілістичними тенденціями. Звідти й Шевченкова непримиренність до такого тину інтелігента, і його закляття: “О якби то сталось, щоб ви не вертались, щоб там і здихали, де ви поросли”. Народницька інтелігенція Росії та України теж різна при всій подібності суспільно-політичного життя. Скажімо, атеїзм російських так званих революціонерів-демократів українським аналогічним постатям був невластивий, як невластивою була й фанатична ідеологія. На українському грунті вона вростала в позитивне життя, в національно-просвітню роботу, і шапка революційною демократа на неї не налазила.

Зрештою, пояснення цього поняття можна шукати й глибше, в Євангелії: “Хто з вас великим бути хоче, нехай буде він вам за слугу, а хто з вас бути першим бажає, нехай буде всім за раба. Бо син чоловічий прийшов не на те, щоб служили йому, а щоб служити і душу свою дати на викуп за багатьох” (від Марка, 10, вірш 43). Власне, це парадигма стичною ідеалізму. Її несе в собі інтелігенція в більш чи менш прихованій формі, але джерелом її натхнення є саме християнська наука. Офіційна освіта у нас творила культ розуму. І це при тому, що кожен школяр знав “умную ненужность”, тобто типи Онєгіна-Печоріна-Рудіна, про Шевченкову позицію щодо гордого розуму та його вислів: “и не кощунствовать впотьмах, как царь ума”.

— Євгене Олександровичу, чи не звідси випливає й необхідність інтелігенції бути, за словами Липинського, ідейним провідником опозиції, відігравати роль необхідного в житті нації ферменту, який і спонукає до життя процес народження нової аристократії замість консервативної, віджилої?

— Справжня інтелігенція за своєю природою захищає принципи і чинить опір бюрократії, міщанству й охлократії, отже, вона справді опозиційна. Вона у вічній опозиції, яку прошу не плутати з міщанським невдоволенням. Вона, в уявленні Лининського, становить ядро духовної аристократії, що стоїть на сторожі моральних засад і тримається вище від кланових інтересів.

Я думаю, це слушно, інтелігенція повинна бути хранителем цінностей, справжня інтелігенція. Однак вона може виконувати цю роль тоді, коли мас постійні духовні цінності. А нині вона не може відповідати такому рівню тому, що її цінності дуже релятивні. І між демократами, і лівими, і правими існує якась дуже відносна межа. Бракує отієї духовної непохитності, що тримається на цінностях абсолютних. Людина не може обстоювати якусь думку просто як думку. Вона може обстоювати лише вистраждану думку, заповітну ідею, за яку варто офірувати життям. А офірувати життям вона може тоді, коли є людиною великої віри.

— Тобто, Ви повертаєтесь до власних же передбачень, які прозвучали два роки тому у Вашій статті “Народження української інтелігенції” (журнал “Сучасність”), щодо того, що інтелігента великої витривалості має змінити людина великої віри. І що ж — де та велика віра в теперішньому світі?

— Так, саме віри бракує нинішній інтелігенції, зокрема демократичній. Інтелігенція великої витривалості вистраждала свій образ і свій ідеал. А службовці на державній службі — це щось інше. Вони дуже залежні — як “проміжний клас”. І я думаю, що в нас не випадково і слово “незалежність” з’явилось у заголовку майже кожної газети як щит саме тому, що в душі бракує цієї незалежності. По суті, мало не кожен тільки й шукає, де й кому вручити свою свободу за шматок хліба.

Власне, тут можна говорити про брак вищих вистражданих цінностей. Скажімо, взяте зі старого світу поняття свободи. Навколо бачимо просте нерозуміння цього поняття як великої цінності, тому що воно не є вистражданим, не є дорогим, не є виробленим. Отже, така людина й не знає, що з ним робити. Вона звично уникає важкою вибору, шукає собі широкої дороги, де можна йти в золотій середині. Але ж за будь-яких умов, і за нинішніх теж, є можливість вибирати й вузьку дорогу, і небезпечну стежку. Тобто, єдино справжню дорогу...

Я мислю, за великими словами стоїть те, що й завжди стояло. Кожен день дає людині шанс вибору між легшим і важчим, між безкорисливим і корисливим, між вигодою і обов’язком, між любов’ю, що вимагає самопосвяти й офіри, та байдужістю, котра нічого не вимагає. Тобто, на кожнім кроці можеш ставати людиною або опускатись і задкувати.

Історія не закінчилась, і не закінчились великі дороги. Споживацький світ достатку плодить ледарів та боягузів. Але світ, як завжди, належить сміливим і хоробрим, і тільки їхніми ділами і духом він живий.

— Оскільки Ви торкнулися проблеми вибору, хотілося б згадати й таке явище, як “пересаджування” інтелігента з українського на інший культурний ґрунт, як це маємо, скажімо, у випадку з Віталієм Коротичем, котрий, на відміну од тих українців, які й у чужій культурі працювали для користі й слави свого народу, на сторінках газети “Киевские ведомости” просто паплюжить своїх колишніх співвітчизників...

— Гра в інтелігента — основна гра Коротича, як, зрештою, і гра цієї жовтої газети. Якось вони живуть у стилі грибоєдовського “шумим, братцы, шумим”. Перепишіть у стовпчик назви книжок Коротича — і побачите, що драбинки вгору не вийде. Більш чи менш широкі калюжі кон’юнктури, та все в ногу з моментом. А інтелігенція у нас живе повітрям нонконформізму. Бідою Коротича є брак грунту і брак любові...

Не знаю, якого коліна сягає пам’ять Довженка, так само і його земляка Кошелівця, який пише про нього, але та пам’ять тисячолітня. Ці люди, хоч і не мали в житті безпосереднього дотику, — вода однієї ріки. Коротич — людина без історичної пам’яті. Типовий радянський інтелігент, він виявив у молодості на скромній партійній дієті свій поетичний хист. Коли його порівнювали з Драчем чи Вінграновським — а він хотів, щоб порівнювали, — всі відчули, що це несерйозно. Він міг би хіба що — якби в нього вистачило сміливості — писати сатиричні автопортрети і портрети в царині інтелектуальної поезії. Міг би бути снос.рідною постаттю, але для цього треба було йти, а не потрафляти, пристосовуватися та вкладатись у рамки.

“Киевских ведомостей” не читаю, але мені показали курйозну річ з поглядами Коротича з Бостона. Справді, треба бути безпредметною газетою, щоб вимучувати погляд з Бостона. До речі, уже на другий місяць після від’їзду за межі України люди втрачають певність суджень про українську ситуацію. Тож не дивно, що судження Коротича нагадують ті “многоглаголання”, на які телебачення часів Щербицького відводило йому щотижневу годину, що її в народі називали “проповідями Коротича”. Але ви запитуєте, яке-це має відношення до інтелігенції? Хіба як притча нерозумним людям...

— То чи можна взагалі ставши питання таким чином: невже перебування за кордоном згубне для українського інтелігента?

— Українському інтелігентові, який живе й вболіває проблемами рідного краю, життя за кордоном підказує, як і з чим можна вирватися на світовий простір. Він є вічним послом України. А самій інтелігентності пристосування до американських стандартів нічого не додає. Я знаю українських інтелігентів, які там народилися, здобули добру освіту, але вони радше вибачливо говорять про свою відірваність і малокомпетентність. Та скільки ми знаємо за кордоном українців, які примножили даний Богом талант і повертають краєві сторицею! Анна-Галя Горбач ніби одна в німецькому морі. А вона працює за цілий український інститут. Вона перекладала ще в шістдесяті, всупереч рекомендаціям СПУ, кращі твори української літератури. Через неї проходили на Захід усі зв’язки з ув’язненими українськими постами. До неї звертається німецька інтелігенція, як до культурного аташе України, але так само й українська творча інтелігенція. А Олекса Горбач, окрім власних досліджень, надіслав в Україну до тридцяти віднайдених по бібліотеках і перевиданих власним коштом книжок. Це люди, які розчищають наші джерела. А візьміть Надію Світличну, — вона в Нью-Джерсі знає про нас більше, ніж ми тут один про одного. А скільки ще по світах таких дивовижних працівників на українській ниві...

— Ви протиставляєте людей винятково працьовитих людям безплідним. Але ж мусить бути щось таке, що підносить їх до праці...

— Саме це важко схопити у слові. Загалом це сила любові. І гідність, яка зобов’язує й тримає на висоті. Пригляньтесь до тих людей — яке у них уміння шануватися і шанувати. Делікатне ставлення до людини, до народу я вважаю дуже істотною ознакою інтелігента. Наша інтелігенція традиційно плекала погляд на народ як погляд навіки закоханого. Здавалося б, де того всього міг навчитися селянський хлопець, коли освідчувався своїй приниженій, пограбованій, мовчазній матері:

Україно, ти для мене диво,

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо, горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік.

Це Симоненко. І це не має відношення до Коротича. Але... має. У погляді з Бостона Симоненків побратим по перу так звисока дивиться на три прикарпатські області, що вони перетворюються в його очах на чорну крапку. Так “високо” не підіймався ще жоден поет...

— Чи Симоненкова любов характерна для нашого часу?

— Я б запитав, чи була вона дуже характерна для його часу? А взагалі любов нині убожіє. Але як би там не було, у кожного покоління є свої ідеалісти, обдаровані вірою та любов’ю. Шляхетна людина в нинішньому скаламученому світі переоцінки моральних вартостей більше мучиться, натрапляючи на неприховану корисливість, але береже в душі іскру Божу, свій скарб любові, бо це найвищий дар. І мудрий свідомий свого дару.

Я обережно ставлюся до суджень про особу на підставі самої приналежності її до якогось покоління. Завжди хтось підноситься зі словами: “Печально я гляжу на наше поколенье”; і є ті, що вибирають дорогу вузьку, обминаючи торований шлях за Сковородинським принципом “пізнай самого себе”, щоб краще знайти свою дорогу і свою сродну працю.

— Безперечно, на формування духовного світу людини впливає насамперед атмосфера в родині, її духовна аура, родинні традиції. Чи не тому ми маємо в історії української духовності такі цікаві роди, клани інтелігентів, як Старицькі, Косачі, Зерови?..

— Мабуть, іскра Божа влучає у благодатне родинне гніздо, а там уже засвічуються одне від одного. Скажімо, сім’я Зерових. Микола був завеликий, тому загинув на Соловках, Михайло теж потрапляв у його слід. За кордоном став відомий під псевдонімом Орест, його дуже шанували як поета й перекладача. А академік Дмитро Зеров, котрий теж був втіленням гідності й сумління, незважаючи на свої наукові заслуги, був зацькований: “не наш”. У моїх очах академік Зеров був реліктом справжнього старого інтелігента. І то не тільки тому, що він був людиною ще старої школи і дістав добру освіту. Його порядність (в епоху партійності!) була поза сумнівом. До речі, партійні браконьєри дуже легко знищують таких людей з непохитними принципами, заганяючи їх у ситуації безвихідні. Пригадую, що в Дмитра Зерова була одна лаборантка, якій він охоче допомагав, опікувався нею. Коли ж вона вступала до університету, дуже переживав за її оцінки, але не зателефонував до університетських знайомих. Це було для нього неприйнятне.

— Як Ви гадаєте, Євгене Олександровичу, чи зберігся цей тип інтелігента — бодай як реліктовий?

— Цей тип повторюється. Скажімо, багатьом подобається своєю інтелігентністю генерал Морозов. У ньому є щось від Зерова — чесність, написана на обличчі, діяльність думки, точність, коректність і, я би сказав, природна делікатність, яка все-таки є неодмінною умовою інтелігентності.

— У тому, що Україна опинилася в такій глибокій кризі, на мою думку, є велика частка вини й інтелігенції, хоча й сама вона перебуває у складній ситуації. Євгене Олександровичу, що Вас найбільше непокоїть нині, якщо говорити про місце й роль інтелігенції у нинішніх складних суспільно-політичних процесах?

— Брак ясності духу і все ж таки примітивізм, що викликає ніяковість, почуття національного сорому. Я думаю, що брак ясності духу йде від матеріалістичного виховання. Люди, виховані лише на матеріалістичних пріоритетах, дуже легко збиваються на споживацтво й дуже залежать від вторинних життєвих обставин. Вони важко переносять будь-які житейські негаразди, скаржаться на життя й на всіх, окрім себе. То, власне, слабодухість через елементарний брак виховання. З одного боку, наші люди більш витривалі, бо гартовані злиднями, з другого — в розумінні духовної відпірності — мають дуже слабку імунну систему. Багато їм недодано. Набагато сильніші завжди ті, хто виховувався на релігійному грунті, у дусі ідеалізму і стоїцизму.

— Так, годі й говорити про псевдоосвіченість нашої інтелігенції. Але все ж таки маємо якісь позитивні зрушення, зокрема, зазнає змін і система освіти. З’явилося й таке поняття — елітарна освіта. Але наскільки ці процеси глибинні, конструктивні? Чи справді виховують наші так звані елітні ліцеї, гімназії, університети освічену, духовно багату й, що особливо важливо, віддану українській справі людину?

— Я дуже обережно ставлюся до поняття еліти й елітарної освіти. Мені здається, що це поняття в нас трохи чужорідне, тому що на еліту, як правило, працює історія — протягом століть. Скажімо, в Англії с елітарні університети, беруть на навчання дітей з відповідних родин, де плекаються певні традиції. Система виховання там не менш важлива, ніж навчання. Навіть десь у Африці випускник, скажімо, Ітонського коледжу, впізнає іншого випускника цього коледжу на основі його манер, способу триматися. Причому виховання це досить суворе, пов’язане з певними покараннями і з певними випробовуваннями. Це є дуже важливий момент виховання — проба себе. А те виховання, яке ми маємо в умовах нашої вседозволеності, безпринципності — якесь дуже стихійне. Воно зводиться до самовиховання — йому бракує довершеності. І, звичайно, воно тяжіє до духовної та моральної невиробленості, елементарної невихованості в манерах, умінні працювати, боротись і перемагати. Я вже не кажу про те, що наше виховання не дає елементарних моральних начал. Наприклад, у нас молода людина може здобути й середню, і вищу освіту, а, проте, з нею ніхто ніколи не говорив про гріх гордині, про різні приховані форми гордині, про те, чому це є найбільшим гріхом у християнській традиції. Вона нічого не знає, окрім почуття “законной гордости”, і це слово в неї інтегрує позитивні почуття. Вона мужність смирення плутає зі слабкістю покори.

Молода людина не розуміє поняття гріха, а це значить, що вона зовсім не працювала над собою, не має школи самоусвідомлення.

Звичайно, виділяються у нас, як і скрізь, більш обдаровані, вразливі й ушляхетнені стражданням чутливі натури. І з цих натур, власне, й виходять за сприятливих умов інтелігенти. Але мене трохи лякає обіцянка випустити з якогось ліцею чи університету еліту, у мене викликає ніяковість часте вживання цього слова. За наших умов те, що відповідає європейським поняттям елітарності, — у нас ще рідкість, рідкість появи людини, освітленої Божим даром.

— Як на мене, то в нас елітарність асоціюється з номенклатурщиною. У всякому разі представники цього клану себе так і сприймають елітою...

— От власне... їм хочеться мати різні привілеї, зокрема й привілей на певні поняття й означення...

— Мені здається, що то не тільки вони самі про себе так мислять, а взагалі складається така громадська думка — за принципом: якщо не вони — то хто ж?

— У такому плані, очевидно, можна говорити, коли є певна традиція, певна освіта й відповідна підготовленість. Але ці люди, які вийшли зі звичайнісінького радянського клімату, мають тенденцію однобічну лише до розумового розвитку. Але, я б сказав, розумовий розвиток найлегший, найповерховіший. Він потребує найменшої праці, найменшої культури. А найважче — це розвиток духовний. Через що в усіх посткомуністичних країнах проблема, релігійного виховання стоїть дуже гостро. Найлегше накладаються на релігію політичні ігри, отакий моторошний симбіоз даху і духу. Тобто, бачимо утилітарне використання релігії, яка взагалі не має нічого спільного з утилітарністю. Людину, розумово розвинену, можна зустріти на кожному кроці, а духовно розвинена людина — це людина від традиції. Вона якщо не від покоління до покоління несе свою духовність, то мусить бодай з дитинства мати закладені основи для духовного розвитку. І всілякі спроби залучати до такої царини людей, уже сформованих, часто закінчуються курйозом: вони не стають духовними, а просто засвоюють термінологію.

Фактично, коли ми говоримо про відродження суспільства, то насправді маємо на увазі створення таких ареалів духовності, які були колись при церквах і монастирях. Там, зрозуміло, теж було різне, але серед гущавини траплялися й просвітлені, високі постаті. І я думаю, що для кожного суспільства вкрай необхідні отакі осередки духовності. Скажімо, Україну живила протягом століть Києво-Печерська лавра. Ті світильники духу, які звідти виходили, різними стежками доходили до народу. Люди, котрі приходили на прощу, відчували присутність тих людей або їхні мощі і, відповідно, виробляли поняття святості. Без цього поняття, я думаю, дуже важко говорити про відродження і культури, й моральності.

— Євгене Олександровичу, важко заперечити, що духовність нашого народу значною мірою формують і засоби масової інформації, в усякому разі, мусять формувати. Але чи можна про це говорити в умовах кризи україномовної преси?

— Вегетація нашої преси в умовах свободи слова с частково кризою моралі, кризою особистості. У Росії від самого початку з’явилися інші редактори газет. Це надзвичайно важливо — мати редакторів з іменем і широтою поглядів, з високим рівнем вимогливості чи залишити звичайного совєтського редактора, який тільки те й умів, що утримувати журнал на рівні цензури. Пізніше, вдихнувши свободи, він, звичайно, почав друкувати колись заборонені речі — але далі цього не пішов. Нині немає навіть такого “перетрушування” кадрів, як це було раніш, коли існував хоч однобічний, заідеологізований, але певний контроль. А рівень журналу — це надзвичайно важливий нерв суспільства. Він або засуджує і відповідно мобілізує, або ж сприяє опущеності, допускаючи невибагливих авторів і невибагливі матеріали. Навіть журнал “Сучасність”, я думаю, не треба було переносити в наші умови. Він би мав виходити там. Клімат Заходу створює якусь іншу атмосферу. Тобто журнал “Сучасність” — той, що виходить у Києві, мав би виходити в Києві під іншою назвою. Я розумію Ґедройца, який видає “Культуру” польською мовою в Парижі і який заповідав, що після нього цей журнал повинен припинити своє існування.

Нині ми живемо в час кількісного нагромадження, страшенної інформаційної повені, яка мусить засвоюватися молодим поколінням. Усе ж таки природний добір триває, і в 16-17 років кожна здорова істота засвічується голубим полум’ям. У суспільстві потрібен клімат, що підтримує, а не гасить. Одиниці завжди проходять крізь терни до зірок. Одиниці витримують боротьбу і стоїчно зносять страждання. Але потрібна все ж таки мудро організована підтримка в суспільстві, щоб тих одиниць було більше. Будемо сподіватися, що найяскравіші знову прийдуть зі Сходу України.

— Тобто, з найбільш спустошеного бездуховністю, зрусифікованого й денаціоналізованого краю?.. Звучить, Євгене Олександровичу, трохи несподівано, щоб не сказати — парадоксально. Чи ж можливо це?

— До речі, недавно в Парижі відомий совєтолоґ Алан Безансон, дуже прихильний до України, сказав мені: “А чи не краще, щоб Україна була меншою, зате національно організованою і єдиною?” — “Тобто, щоб вона позбулася своїх східних областей? — запитав я. — Та що Ви: звідти ж приходить найкраща наша інтелігенція! Там народ зовсім не той, яким він постає з російських пропаґандивних версій на Заході. Він тільки дуже скалічений... “Історія Русів” прийшла до нас з Новгород-Сіверщини, релігійна філософія — з Харківщини й Полтавщини, література — з Полтавщини, “Кобзар” — з Київщини, театр — з Півдня України... Навіть у 60-ті роки з того спустошеного краю, де вже не було осередків української культури, приходять будителі національного духу — відомі дисиденти... А яка славна українська інтелігенція зі Сходу емігрувала після громадянської війни!..”

Отже, будемо чекати дива з “удовиної хати”, як казав Довженко, і будемо сподіватися на появу нової справжньої інтелігенції з Заходу України, бо все ж таки це найбільш релігійне і національне пробуджений край з великими традиціями. Ми вже не раз мали можливість відчути, що його гірські струмки напувають степ...

Розмову вела Людмила ТАРНАШИНСЬКА
Січень 1995 р.