Володимир Платонович Войтенко — доктор медичних наук, керівник лабораторії генетики НДІ ґеронтології АМН України, лауреат Державної премії. Він автор низки наукових монографій з проблем біології старіння і клінічної ґеронтології, укладач першого вітчизняного англо-російсько-українського математичного словника для біологів і медиків. Широкому загалу його ім’я добре відоме з популярного радіожурналу “Берегиня” — однієї з найбільших знахідок Української державної телерадіомовної компанії.

Володимир ВОЙТЕНКО:
“НАУКА “КОЛИСОК” НЕ ВИЗНАЄ”

— Пане професоре, нині від занять у дитсадку до заходів на державному рівні у нас проводять вечори, ранки, фестивалі, конкурси “Козацькому роду нема переводу”. Вже вдарив по жилах і генному коду України меч Чорнобиля, уже в нас помирає більше, ніж народжується, військкомісаріати не можуть дібрати для служби в армії достатньої кількості юнаків, а розмаїті папуги твердять, що “нема переводу”. Чи зберегли ми донині козацькі гени? Що то за штука така — генофонд? І чи треба так дуже всім про нього знати?

— Либонь, треба, бо чим більше людина знає, то корисніше і для. неї, і для її духовного розвитку. Так, про генофонд говорять багато, але я певен, що більшість людей навіть не знає, що то таке.

Що ж таке генетика? Це наука, яка вивчає, по-перше, подібність між людьми, а, по-друге, відмінність між людьми. Подібність — це та галузь генетики, що пов’язана із спадковістю, а відмінність — то все, що пов’язане із генетичною мінливістю. Певен, що багато хто не замислюється, чому, власне, люди повинні бути різні. А хіба було б зле, міркує дехто, коли всі були б однакові?

З точки зору генетики можна уявити такі умови, коли всі однакові, дуже гарні, розумні, міцні й здорові. Але чомусь так не буває, і передусім тому, що існує генетична мінливість. Насамперед вона існує в інтересах матері й дитини.

Йдеться про те, що для приживлення заплідненого яєчка до слизової оболонки матки лікарі називають його імплантацією — повинні неодмінно бути певні відмінності між матір’ю і ембріоном дитини. Ці відмінності дуже добре сприяють подальшому розвитку ембріона та плоду дитини. Таким чином, навіть з цієї точки зору ми не повинні бути всі однакові. Маємо бути різними хоча б задля того, щоб могли народитися на світ.

Щоправда, інколи відмінності між матір’ю і дитиною бувають надто великі, й це спричиняється до переривання вагітності чи до народження хворої дитини, як у випадках при резус-конфлікті. Але це крайнощі, котрі трапляються нечасто, а більшість вагітностей нормальна саме тому, що ми є людьми різними.

Для чого ще потрібна мінливість? Тут необхідно сказати про інфекційні захворювання. Якби була лише одна інфекція...

— ...всі хворіли б лише однією хворобою?

— Ми не хворіли б однією хворобою, тому що природний добір зробив би нас всіх стійкими до цієї хвороби. Але ж якби вона була одна. Скажімо, для Європи найпоширенішими є чума, віспа і туберкульоз. Виявляється, що коли зробити людину абсолютно стійкою до чуми, то вона буде чутливою до віспи, коли стійка до віспи — беззахисна перед туберкульозом. Отож, у різних людей мають бути різні гени, і тоді ми можемо якось боротися з різними інфекціями.

Це стосується і третьої позиції — пристосування, або, як кажуть медики, адаптації до зовнішніх умов. Маємо пристосуватися до холоду, голоду, до спраги і таке інше. І все це потребує різних генів, отож, маємо всі бути різні.

Ось тепер перейдемо до питання генофонду. Що то таке? Генофонд — це асортимент генів для даної популяції або для народу. Уявіть собі грубезну книжку, у якій написано: ген групи крові “А” — стільки відсотків, ген групи “В” — стільки відсотків, “резус-плюс” — стільки відсотків. І так на сто тисяч генів. Цей перелік і є генофонд. Генофонд — те, що ми маємо всі разом.

— Можна сказати, що генофонд — це скарб народу. Кожен народ повинен мати свій власний генофонд. То чи можна говорити про різну генетичну обдарованість? А якщо вона різна, то чи означає це, що є більш і менш генетичне обдаровані народи?

— Варто нагадати, що генетика поділяється на дві гілки. Перша — це медична генетика, основою для роботи тут є індивід, людина. А є ще етногенетика. Саме тут вивчаються відмінності генофонду народів і популяцій. Отож, етногенетика — то порівняльне вивчення генофонду різних народів.

Якщо говорити коротко, то маємо беззаперечні докази того, що існують реальні відмінності між різними популяціями і народами, котрі бувають або більшими, або меншими. По-друге, і це дуже важливо, відмінності між народами набагато менші, ніж відмінності між різними людьми, що належать до одного народу.

Пояснюю на прикладі. Дуже помітна різниця між неграми і білими. Але ж колір шкіри визначають шість генів із ста тисяч. Скажімо, негри відрізняються від білих ще кількома генами, які зумовлюють особливості волосся або черепа. Якщо говорити про відмінності між білою і чорною расою — то це тисяча генів, я свідомо завищую, а ми маємо їх всіх сто тисяч. При цьому двоє білих чи двоє негрів можуть відрізнятися між собою за всіма ста тисячами генів. Отож, коли хтось говорить про те, що, визначивши національність чи расову приналежність людини, він знає всю її генетичну характеристику і намагається вивести характер, ментальність, то це неправда.

Не буває генофондів гірших чи кращих. Йдеться лише про те, наскільки допасований генофонд до умов життя даного народу. Візьмімо ескімосів і ефіопів. Ескімоси живуть у суворих умовах холоду, мають масивний тулуб, короткі ноги, щоб зберігати тепло. Ефіопи мають якнайкраще пристосуватися до спеки, тому в них короткий тулуб і довгі ноги. Хто може сказати, що краще? Мабуть, краще бути коротконогим ескімосом на холоді і довгоногим ефіопом у пустелі, а не навпаки.

Ще можна навести приклад, що стосується тривалості життя. У гітлерівській Німеччині твердили: переважає нордична раса, арійське населення, там тривалість життя довша, а де є домішки слов’янської людності (це схід і південь) — вона менша. Стосовно географії так і було. Але це пояснюється суто економічними умовами. Ось тепер, коли змінилися економічні умови, найбільша тривалість життя — у Японії, народ якої гітлерівці не вважали за людей, бо то жовта монголоїдна раса. Тож відмінності в генофонді не є підмурком для створення відмінної ментальності чи інтелекту.

— Рівність рас і народів намагався свого часу довести і відомий вчений, дослідник, антрополог Миклухо-Маклай. Його далекий предок Охрім Макуха був одним із курінних отаманів Війська Запорозького. За визволення України від польської кормиги воювали разом з ним і три сини — Омелько, Назар та Хома, що й стали прообразами героїв повісті Миколи Гоголя “Тарас Бульба”. Мати вченого мала маєток у Малині на Житомирщині, брат його жив у Києві. А ось самого дослідника ми знаємо як великого російського вченого. Таким його зробили ті, хто говорив нам довго про єдиний народ, відводячи українцям та білорусам не лише роль менших, а й меншовартісних братів. Що може сказати наука про відмінності між українцями, росіянами і білорусами? Чи існують наукові методи вивчення цієї проблеми? Чи проводили наукові дослідження і які їх наслідки?

— Перед тим як вдатися до наукового аналізу, зацитую листа, якого мені надіслала пані Боярченко із Житомира. Він типовий для сприйняття деякою частиною людей. Ось що пише вона про росіян, білорусів та українців “Мое мнение — это один й тот же народ, и кто делит его, тот вредно ошибается или делает зто умышленно”. Далі пані Боярченко пояснює, хто це “умышленно и вредно ошибается”. “В этом преуспели наши доморощенные, а может, на Западе их вырастили, чисто “украинские паны”. Отож, мало не вороги народу. Виявляється, що ці “українські папи” — то австрійці, литовці, німці, угорці. “Они ведь не словяне, да и вера у них не православная, и этим все сказано”.

Думаю, що цим все сказано лише щодо того, як ця пані ставиться до згаданої проблеми. А коли йдеться про науку, то маємо спиратися на наукові методи.

Чи існують методи, які визначають спорідненість або відмінність між народами? Так, існують. І грунтуються вони на комплексному визначенні багатьох незалежних у спадковості показників, які характеризують генофонд.

Основні з них три. Передусім групи крові, котрих є дуже багато. Генетики, антропологи їх вивчають. По-друге, це візерунки на пальцях і долонях. Всі знають про це з точки зору криміналістики. І третій, найбільш важливий метод — поміри розмірів тіла, насамперед голови. Порівняльне вивчення розмірів голови та черепа дуже важливе, бо ми маємо можливість порівняти череп літописних полян і сьогоднішніх українців.

У науковій літературі маємо величезний матеріал такого типу щодо українців, білорусів і росіян, адже проблема виникла не сьогодні. Я і мої колеги маємо власний досвід проведення таких досліджень. Його мають і в інших наукових закладах, але я пошлюся на дослідження, які провів відомий московський антрополог В.Алєксєєв. Він працює у Московському інституті етнографії ім. Миклухо-Маклая. Щоб це було ніяких непорозумінь, цитуватиму за книгою Алєксєєва, яка вийшла ще 1960 року. Це важливо тому, що в Москві вчений міг написати і надрукувати те, що ні за яких умов не можна було опублікувати в Києві, і московського вченого ніхто не міг би запідозрити в українському буржуазному націоналізмі. “Особенности южной средиземноморской ветви европеоидной расы выражены у украинцев сильнее, чем у русских и белорусов. Это реабилитирует старый вывод о своеобразии типа украинцев по сравнению с другими восточнословянскими народами”.

Від себе: у чому ж полягають ці відмінності? Їх п’ять: темніше волосся, темніші очі (карі), певна форма голови, вищий зріст, ніж у білорусів і росіян, і п’яте — макроскелія (ноги довші, пропорційно до тулуба, ніж у росіян).

— Добре було б прочитати це російським шовіністам, котрі все велике і гарне приписують великоросам, а нездале — малоросам, хохлам.

— А ось ще одна цитата із згаданої книги “Происхождение народов восточной Европы”: “Сопоставление современного й средневекового населення Русской равнины, Белоруссии и Украины показывает, что антропологическис различия, которые могут рассматриваться как доказательство финского субстракта, четко выражены на Русской равнине, менее четко в Белоруссии и сходят на нет на территории Украины. Другими словами, средневековые славяне Украины не включили в свой состав этнических групп, характеризовавшихся наличием монголоидной примеси и говоривших на финских языках”.

І відразу така цитата: “Аптропологический тип украинцев сложился на базе летописных полян. Участие в формировании украинцев вариантов, характерных для летописных древлян и сиверян, весьма вероятно”.

Тож ми, теперішні українці, маємо в собі найбільше ознак літописних древлян, тобто того племені, яке жило на правому березі Дніпра між Прип’яттю і Россю, також полян і сіверян. Так склалася історична доля. В різних народів вона різна. Ми багато в чому подібні до білорусів, але, дотримуючись наукових засад, мусимо говорити і про подібності, і про відмінності.

— З огляду на це викликає інтерес така проблема: чи була Київська Русь колискою трьох братніх народів?

— Це запитання часто повторюється і в листах до мене. З точки зору наукової відповідати на нього важко, бо невідомо, що то є “колиска народів”. Одні, говорячи про “колиску”, мають, на увазі одне, інші — зовсім інше. Якщо я правильно розумію, про що йдеться, то пошлюся на академіка Санкт-Петербурзької академії наук О.Шахматова: “Мы должны отвергнуть самым решительным образом мысль о том, что Киевщина была заселена в древности не предками современных малоросов, а предками других народностей. Искать в ХІ-ХІІ веке у Днепра великороссов представляется абсолютно бесполезным, ибо великорусская народность происхождения нового”.

Як бачимо, колиска колискою, але не всіх вона виколихала однаково і не в один час. Ми звикли до того, бо так нас вчили, що росіяни — то “старший брат”. Коли вдатися до хронології, то старшими є українці, і Київська Русь склалася на основі Києва. Київ заснували поляни, а згодом у цю спільність були включені древляни й сіверці. Причому, проходило це не так гладко. Ще зі школи знаємо, як князь Ігор поїхав до древлян по данину, як його там вбили. Це не було щось ідилічне. Це було становлення державності. Щоб її утвердити, князь Володимир і прийняв християнство.

Втім, продовжимо думку академіка Шахматова щодо колиски. “Владимир (мається на увазі місто на Клязьмі), как и другие города русские, всю свою культуру заимствовал из Киева. И Новгород, и Полоцк, и Ростов получили из Києва не только христианство, но и тот интеллигентский слой, который был проводником государственной власти. Каждый из древнерусских городов получил часть той культуры, часть того духовного богатства, который успел создать и накопить Киев”.

Отож, якщо мати на увазі культурні традиції, які від Києва пішли на всі східнослов’янські землі, то, безумовно, можемо) вважати Київ “колискою трьох братніх народів”.

— Чому ж тоді вона не всіх однаково “виколихала”? Сьогодні бачимо, що свідомість українців східних областей набагато відстає від свідомості, патріотизму українців західних.

— Мабуть, треба говорити не про вищу чи нижчу, а про відмінність свідомості. А все, що стосується національної свідомості або ж ментальності, завжди зумовлюється соціальними, історичними та економічними чинниками. У нашому випадку йдеться про відмінності в історичному розвитку Правобережної і Лівобережної України.

— Звертаючись до Київської Русі у пошуках родоводу, коріння, чи знайдемо там генетичні переваги стосовно інших народів?

— Категорично — ні. Генетика, етногенетика, антропологія не знають такого поняття, як вищі чи нижчі народи. На жаль, часто доводиться чути висловлювання відверто шовіністичного спрямування. Знаю два таких постійних сюжети. Перший: українці генетично не здатні до створення своєї держави, тому не виживуть без Росії. Другий: росіяни і євреї є паразитами на тілі України, тому треба їх позбутися. Ці твердження не потребують коментарів ученого, тут потрібне втручання прокурора. Нещодавно я слухав виступ однієї пані по радіо, на жаль, не запам’ятав її прізвища. Вона, широко послуговуючись генетичними термінами і плутаючись у елементарних поняттях, запропонувала ось яку схему: по-перше, українці генетично дуже гарні вояки; по-друге, українці генетично не здатні до комерції (і пані вважає, що це добре); по-третє, українці мають генетичну схильність до комунізму; по-четверте, оскільки успадковані такі гени, то немає чого робити з нас європейців, не потрібен ринок і все інше, будемо будувати свій комунізм. І п’яте: головна ознака українців — це чорні очі.

Відразу в мене виникли труднощі, тому що мій батько мав карі очі, у мами були зелені, і я зелені успадкував, то вже й не знаю, чи я повноцінний українець. А коли серйозно, то, слухаючи цю тираду, я спочатку занудьгував, бо ці пісеньки давні й примітивні. Потім мене огорнув сум, бо кожна епоха має таких людей, які хочуть зробити себе кращими, а когось гіршими. Зрештою дійшов я до розпачу, бо не знаю, як можна вберегти людей від цієї шовіністичної отрути.

Я ніскільки не перебільшую. У відповідь на згадану передачу В.Коврига з Дніпропетровська пише: “Можно натихаря собраться й выработать проект селекции рода козацкого, для которого главное: единство, братство, свобода, труд. Где-то создать институт закрытого типа, отобрать мужчин крепких, здоровых”. Ось вам і “карії очі, чорнії брови”, і до них дівчат відповідного типу. Як вам це?

Мушу нагадати, що й цей проект не є новим. У нацистській Німеччині, вже мали аналогічний. Я дуже сподіваюся, що в нашій Україні ніколи не буде такого неподобства, тому маємо викривати всілякі шовіністичні намагання, проти якого народу вони б не спрямовувалися.

— Найчастіше до таких фальсифікацій вдаються люди з ідеологічних міркувань. Чи можете Ви назвати наукові засади, спираючись на котрі кожен з нас міг би відрізнити істину від олжі?

— Мені здається, я маю такі рекомендації. Назву п’ять.

ПЕРШЕ. Ми, українці, є народ, нічим не гірший від інших народів.

ДРУГЕ. Ми, українці, є народ, нічим не кращий від інших народів.

ТРЕТЄ. Ми, українці, маємо багато відмінностей від інших народів, зокрема білорусів і росіян.

ЧЕТВЕРТЕ. Ми, українці, маємо багато спільного з іншими народами, зокрема білорусами і росіянами.

П’ЯТЕ. Кожен з нас повинен бути поцінований за своїми особистими якостями.

Належність чи неналежність до українського народу сама собою жодного з нас не робить ні кращим, ні гіршим. Отож, коли ви чуєте, що заперечуються ці позиції, то знайте, що йдеться або про невігласа, який не розуміє, що говорить, або про хитруна, який дуже добре розуміє зміст своєї провокації.

— Пане професоре, з Ваших слів таки випливає, що кожен народ, “виколиханий” Київською Руссю, має свою ментальність. Про “братову” ми дещо знаємо, просимо конкретніше охарактеризувати нам нашу.

— Слово “ментальність” ми почали вживати недавно. В СРСР поняття ментальності не вживалося, хоча весь світ здавна користувався цим словом.

Ментальність — це індивідуальна риса, психологічні особливості окремої людини, групи людей, соціальної верстви, чи цілого народу, яка впливає на їх ставлення до себе, до інших людей і до подій соціального, побутового чи історичного плану.

Якщо говорити про ментальність народу, то це народний характер. Ментальність — психологічна риса. але всяка психологія так чи інакше проявляється не в тому, що людина думає, а що вона робить. Зовнішні прояви ментальності людини — слово, а в народу — це звичаї: скажімо, в нас з нареченою ще й посаг дають, а в народів Кавказу чи Азії — калим за неї беруть.

Я наведу вам міркування різних людей — німецького філософа Йоганна Ґердера, російського письменника М.Лєскова і російського антрополога Д.Анучина. Ось що вони більш-менш узгоджено казали про українців, про риси їхнього характеру, чи то пак — менталітету. Перша — інтелектуальність, друга — брак раціоналізму і непрактичність, третя — індивідуалізм, четверта — нерішучість в ситуаціях, які потребують вибору одного з кількох варіантів, але одночасно твердість у досягненні мети. А ще — емоційність, романтичність, іронія і самоіронія, цнотливість стосунків між чоловіком і жінкою.

Ніякого зв’язку між ментальністю і генофондом немає. Якщо йдеться про індивіда, такі його риси, як темперамент, відкритість чи закритість для світу, зазнають впливу генетичних чинників. Але ментальність народу не є сумою ментальності кожної окремої людини. Ментальність народу — щось, що перевищує особистість. Більше того, ментальність народу, нації не є чимось постійним. Вона змінюється в часі під дією багатьох чинників, зокрема історичних, ідеологічних. Сімдесят п’ять років радянської ментальності призвели до того, що українці, як і всі інші народи, що жили в колишньому СРСР, набули двох рис: люмпенства, тобто психології людини, яка не має власності, яка від когось залежить, яка звикла, що її хоч поганенько, але забезпечують; і, по-друге, те, що пов’язане з менталітетом зони, тюрми, концтабору. Це менталітет “зеків”.

Ніхто нам не винен, що ми зараз жебраками сидимо під своїми Золотими Воротами. Самі мусимо підводитися, давати лад у своїх характерах і в своїй “колисці”.

Інтерв’ю взяла Таїсія КОСЕНКО
Вересень 1994 р.