Ярослав РОЗУМНИЙ, професор Манітобського університету (Канада)

ЧВЕРТЬСТОРIЧЧЯ МIЖНАРОДНИХ КОНФЕРЕНЦIЙ З УКРАЇНСЬКОЇ ПРОБЛЕМАТИКИ В IЛЛIНОЙСЬКОМУ УНIВЕРСИТЕТI В УРБАНА-ШАМПЕЙНІ: 1982 — 2006

Вступ

19-24 червня 2006 року в Iллiнойському унiверситетi в Урбана-Шампейні вiдбулася двадцять п’ята мiжнародна конференцiя з української проблематики. Цi конференцiї становлять частину заходів Української науково-дослiдної програми (УНДП) при унiверситетi в рамках Лiтньої лабораторiї Центру дослiджень Росiї, Схiдної Європи та Євразiї. (Донедавна центр включав лише Росiю i Схiдну Європу).

У цьому оглядi хочу подати загальний нарис дiяльностi Української науково-дослiдної програми Iллiнойського унiверситету, тло й джерела її народження, iнфраструктуру з наголошенням центральної активності УНДП — влаштування щорiчних мiжнародних українознавчих конференцiй. Варто замислитись над тим, який слiд цi академiчнi зустрiчi й дебати залишили в українознавчiй дисциплiнi та спiльнотi в Українi й дiяспорi. Бо, яким метром не мiряти, двадцять п’ять кiлькаденних, а то й цiлотижневих щорiчних вiдкритих розважань про рiзнi аспекти українознавства в широкому сенсi — явище унiкальне не тiльки в життi української дiяспори, але й материка. Ця мотивацiя засвiдчує про накипiлiсть кривд, учинених українському народовi, та його здетермiнованiсть вiдроджуватись.

Пiдкреслимо, що цi конференцiї вiдбуваються далеко поза Україною, без компактного людського масиву та мовного й побутового середовища; без нормально чинної освiти всiх рiвнiв та серед населення панiвної мови й культури, яка не завжди спроможна була толерувати iншу присутнiсть поруч себе. Все, що в такому контекстi робив культурно свiдомий iммiґрант, мотивувалося потребою збереження власної гiдностi та почуттям вiдповiдальностi перед народом i своїм корiнням.

Джерела й тло

Маємо на думцi передусім вирваних з України Другою свiтовою вiйною бiженцiв, переважно полiтичних, бо якраз вони були головною силою культурного й суспiльного руху в дiяспорi 1960-80 рокiв.

Це переважно були професiйнi люди — вченi, культурнi дiячi, мистцi, особи суспiльно активнi пiд рiзними окупацiями України, студенти унiверситетiв, тисячi середньошкiльної молодi, нацiонально свiдомi робiтники й селяни, члени українських армiй та полiтичного резистансу на батькiвщинi. Люди, що опинилися поза межами своєї землi, рятуючись фiзично; люди, якi, якби не така небезпека, батькiвщини нiколи не покидали б. За соцiяльним складом, вiком, професiєю, спiльною мовою й побутом вони творили мiкросуспiльство, що не тільки бажало залишитись собою, але й намагалось мiняти полiтичнi симпатiї американцiв i канадцiв до свого вчорашнього союзника — СССР, який був потенцiйною небезпекою для вiльного свiту.

Це була найчисленнiша емiґрацiя й, без сумнiву, найдовше переслiдувана на власнiй землi, а на Заходi найбiльш активна й зорганiзована. Пiсля вiйни цi втiкачi кинулася до самореалiзування, засновуючи громадськi, мистецькi, лiтературнi, освiтнi й науковi структури: в Мюнхенi унiверситет i фахово-промисловi вищi школи, Українську вiльну академiю наук, вiдновлено працю Наукового товариства iм. Шевченка, театри, хори, спортовi органiзацiї тощо. Почато видавання газет рiзних полiтичних угруповань та вiровизнань; публiкацiї наукових монографiй, лiтературно-мистецькi журнали та започатковано працю над Енциклопедiєю українознавства. Упродовж кiлькох рокiв iснування таборових скупчень понад 200000 українських утiкачiв, що опинились у Нiмеччинi, Австрiї та Iталiї, було виявлено весь творчий, органiзацiйний i комерцiйний потенцiял i цю динамiку перевезено за океани, особливо до США, Канади й Австралiї.

Я зупинився на цьому не для того, щоб зодягати цих людей у героїчнi шати, а тому, що ця емiґрацiя iнакшою не могла бути.

Фундацiї українознавства

Важливою фазою в життi цiєї емiґрацiйної хвилi було органiзування тривкої фiнансової бази — фундацiй для розвитку й закрiплення українознавчих студiй i наукових дослiдiв в iнститутах i на кафедрах.

Це була вiзiя далекосяжна, в основу якої покладено тезу не розраховувати на тривалу пiдтримку унiверситетських бюджетiв, але стати фiнансово незалежними. Невдовзі це сталося. Унiверситети зазнали бюджетних обмежень i з ними зменшення, а подекуди й закриття «дефiцитних» програм, себто дисциплiн з низькими вписами студентiв. I вiдповiддю на це стали фундацiї при унiверситетах, основанi на пожертви української громади. А для збiрок на «нацiональнi цiлi» сімдесяті й початок вісімдесятих рокiв минулого століття були дуже сприятливим часом. По-перше, матерiяльний стан емiґрацiї пiсля початкових труднощiв дещо пiднiсся; по-друге, в Українi посилились переслiдування, арешти й заслання української iнтелiґенцiї; й, по-третє, українська пiвнiчноамериканська дiяспора переживала тодi »золоту добу» своєї ролi й мiсця в країнах поселення, особливо в Канадi. Тут український студентський рух досяг вершин своєї громадської й полiтичної заанґажованостi. Українцi очолили так звану »третю силу» в Канадi, й пiд тиском канадських українцiв було ухвалено в країні закон багатокультурностi. З таких почувань випливали й живились українськi культурнi почини й досягнення дiяспори.

Фундацiя Тараса Шевченка

Першою, хоч не унiверситетського, а культурно-громадською, була канадська Фундацiя Тараса Шевченка. В липнi 1962 року Конґрес українцiв Канади (тодi Комiтет) вiдклав $30000 надвишки зi збiрки фондiв на пам’ятник Шевченковi у Вiннiпезi та створив окремий основний фонд, який став зародком Фундацiї. 21 листопада 1962 р., сенатор Iван Гнатишин, посол до канадського парляменту, Микола Мандзюк та сенатор Павло Юзик запропонували iнкорпорацiйний акт (»An Act to Incorporate the Ukrainian Canadian Foundation of Taras Shevchenko»), який, 22 липня 1963 був схвалений парляментом Канади. Сьогоднi фiнансовий стан Фундацiї (її майно) становить $7311881. З вiдсоткiв цiєї суми пiдтримуються рiзнi галузi українського культурного життя в Канадi, включно з фiнансуванням українознавчих наукових дослiджень.

Гарвардський iнститут

Наступним був Гарвардський проєкт. За почином українських студентiв Америки й завдяки громадськiй жертовностi в червнi 1973 року був створений Український науковий iнститут Гарвадського унiверситету (УНIГУ) з трьома кафедрами: iсторiї (1968), лiтератури (1973) та мовознавства (1973). Завданням iнституту було пiдтримувати дослiдження, публiкацiї й викладання українознавчих предметiв в унiверситетi.

У 1971 році в рамках Гарвардської лiтньої школи УНIГУ почав викладати предмети з української проблематики2. Крiм лiтнiх курсiв, при iнститутi (у початкових сімдесятих роках) вiдбувалася наукова конференцiя як українськомовний форум для професорiв та бiблiотекарiв Америки й Канади. Конференцiї влаштовувала Постiйна конференцiя українських студiй3, але пiсля кiлькох рокiв вони перестали дiяти.

Альбертський iнститут

Три роки пiзнiше (в липнi 1976) з iнiцiятиви Канадської федерацiї українських пiдприємцiв i професiоналiстiв при Альбертському унiверситетi засновано Канадський iнститут українських студiй (КIУС). До завдань цього iнституту належало надання дослiдних ґрентiв, публiкацiї, стипендiї, семiнари й принагiднi конференцiї. Крiм цього, Iнститут координує наукову дiяльнiсть та заохочує програми з українським змiстом у канадських унiверситетах та двомовних програмах канадських початкових i середнiх шкiл. Головним проєктом КIУСу була п’ятитомна англомовна eнциклопедiя України (Encyclopedia of Ukraine), складена на базi дугого тому Енциклопедiї українознавства, т.зв. гаслової, що складається з 10 книг, яка появилась за редакцiєю Володимира Кубiйовича4. За головування Манолiя Лупула при КIУС дiяли покликанi спiвробiтники, але з приходом на цю посаду Богдана Кравченка це було лiквiдовано.

Iллiнойська програма

Українознавча програма в Iллiнойському унiверситетi тiсно пов’язана з особою її iнiцiятора й довголiтнього реалiзатора, д-ра Дмитра Штогрина. Як абсольвент бiблiотечної школи Оттавського унiверситету i як докторант (а згодом доктор) славiстики цього унiверситету Д. Штогрин прибув до Урбана-Шампейна в 1960 р. на посаду бiблiотекаря. Вiдхиливши пропозицiї Оттавського, Гарвардського та Єльського унiвеситетiв, вiн обрав Iллiнойський, який у часи »холодної вiйни» був визначений президентом Г. Труманом як один з кiлькох американських унiверситетiв для поглибленого вивчення СССР. I тут, разом з проф. Лоренсом Мiллером i Ралфом Фiшером, професором iсторiї й директором Центру дослiджень Росiї та Схiдної Европи (тепер також Євразiї), почав розбудовувати слов’янську колекцiю. В 1964 році д-р Штогрин став головою вiддiлу каталогiзування в слов’янськiй i схiдноєвропейськiй секцiї i залишався на цiй посадi до 1985 р., а згодом до вiдходу на емеритуру (1995) був заступником голови цього вiддiлу.

За час його адмiнiстрування слов’янська й схiдноевропейська секцiя зросла з 10 тисяч до приблизно 800 тисяч монографiй та перiодичних видань i стала третьою найбiльшою колекцiєю на континентi. А українська секцiя збiльшилась до 70 тисяч томiв i сьогоднi є однiєю з найбiльших колекцiй поза межами України. Для дальшого розвитку й збiльшення української секцiї Дмитро й Евстахiя Штогрини оформили окремий »Вiчний фонд» їхнього iмени.

Присутнiсть д-ра Штогрина в цьому унiверситетi позначилась також на зростанні української секцiї при Вiддiлi слов’янських мов i лiтератур. Навчання української мови в Урбана-Шампейн і почав проф. Курт Кляйн 1963 року й продовжував до вiдходу на емеритуру (1978). В 1972 році професор Штогрин впроваджує та навчав сiм додаткових предметiв — мовних, лiтературних та семiнар. А в 1993 році започатковує курс української культури, який веде донинi з допомогою асистента-докторанта Володимира Чумаченка. Крiм курсу культури, д-р Штогрин донинi читає курси лiтератури.

Українська науково — дослiдна програма

За його iнiцiятивою та пiдтримкою Богдана Рубчака — славiста Iллiнойського унiверситету в Чикаґо й Ралфа Фiшера (директора згаданого Центру) 1984 року було створено Українську науково-дослiдну програму (УНДП) з намiром заснування постiйної кафедри українських студiй на цьому кампусi. Першим головою програми був обраний Д. Штогрин, а членами професори Б. Рубчак, М. Голоняк, Р. Фiшер (а пiзнiше чинний голова росiйського й схiдноєвропейського центру), Марiянна Такc Чолдин (згодом чинний голова унiверситетської слов’янської й схiдноевропейської бiблiотеки) та Морiс Фрiдберґ (а пiсля нього чинний голова Вiддiлу слов’янських мов i лiтератур). Три роки пiзнiше запрошено Володимира Мiнковича, професора Iллiнойського унiверситету в Чикаґо.

З метою успiшного й постiйного плянування щорiчних конференцiй екзекутива програми створила Наукову раду, до якої запрошено Любомира Винара (Кентський унiверситет), Iвана Головiнського та Iвана Фiзера (Ратґерський унiверситет, Нью-Брансвiк), Асю Гумецьку (Мiчиґанський), Тараса Гунчака (Ратґерський, Нью-Арк), Василя Маркуся (Лойольський, Чикаґо), Дейвида Марплеса (Альбертський, Едмонтон), Ларису Онишкевич (Пристонський дослiдний форум), Ярослава Розумного (Манiтобський, Вiннiпеґ), Леонiда Рудницького (Лясаль, Фiлядельфiя), Володимира Стойка (Мангаттен коледж, Нью-Йорк) та Юрiя Шевельова (Колюмбiйський унiверситет, Нью-Йорк).

Фундацiя розбудови

Фундацiю розбудови українських студiй в Iллiнойському унiверситетi в Урбана-Шампейні й Чикаґо засновано в Чикаґо 27 серпня 1985 року. Засновниками були професори-українцi Iллiнойського унiверситету та професiонали й культурнi дiячi мiста Чикаґо. Головним стимулом до виникнення цього важливого компонента українознавчої програми в Iллiной була дiяльнiсть Української науково-дослiдної програми. До заснування фундацiї розбудови програму пiдтримував Iллiнойський унiверситет та деякi українськi фiнансовi й науковi iнституцiї, зокрема Перший Український федеральний ощадний банк «Певнiсть» у Чикаґо, Фундацiя «Спадщина», Українська федеральна кредитова каса «Самопомiч» у Чикаґо, Фундацiя Українського вiльного унiверситету в Нью-Йорку та iншi iнституцiї й приватнi особи. Але для організації щорiчних мiжнародних конференцiй, фiнансування української програми на кампусi в Чикаґо та допомога розбудовi української книгозбiрнi в унiверситетi потрiбна була солiднiша фiнансова база. Фундацiю донинi очолює великий прихильник та меценат iллiнойського проєкту Раїса Браткiв з Чикаґо. Разом зi своїм чоловіком, Володимиром вони також фiнансують видання науково-дослiдної програми.

Дуже важливою для працi українознавчої програми в Урбана-Шампейні, особлово для розмiщування великого числа учасникiв конференцiй, є Лiтня дослiдна лабораторiя, яка триває майже два мiсяцi. I конференцiї вiдбуваються в рамках цiєї лабораторiї. ґренти, якi Центр дослiджень Росiї, Схiдної Европи та Євразiї, надає учасникам Лiтньої лябораторiї, дають можливiсть безплатного перебування на час конференцiй в унiверситетських гуртожитках. Учасники мають також можливiсть користуватися унiверситетською бiблiотекою перед, пiсля під час конференцiй.

Урбанське коло

Важливим для працi програми є її спiвробiтники — доповiдачi й учасники конференцiй. Навколо iллiнойського проєкту об’єднався гурт колишнiх колеґ зi студiй в Європi, а згодом в Америцi й Канадi, що пiзнiше стали викладачами українознавства та спорiднених дисциплiн. Цей гурт створив неформальне коло, своєрiдний Kameradschaft людей не лише подiбних професiйних зацiкавлень, але й громадського тяжiння. I якраз це громадське тяжiння стало цементуючим чинником групи. Це iсторики, лiтератори, мовознавцi, соцiологи, психологи, полiтики, теоретики й практики, що бачать науку не абстрактним кабiнетним заняттям, вiдiрваним вiд пульсу щоденного життя, вiд iнтересiв довкiлля, але його частиною. Це люди рiзних поглядiв, орiєнтацiй i смакiв, але об’єднує їх україноцентричне чи, як сьогоднi кажуть, етноцентричне бачення й повне поваги ставлення до своєї дисциплiни й народу, якому ця дисциплiна належить.

Хочу ще додати, що приваблювала й приваблює сюди не офіційна, не претензiйна, а вільна академiчна атмосфера, яку створює присутнiсть цiкавих доповiдачiв, гостей та унiверситетський »ляндшафт» мiста. Завдяки цьому такі щорiчні iмпрези стають потребою.

Конференцiї в Урбана-Шампейні

Для широкої дослiдницької й видавничої українознавчої працi в Iллiнойському унiверситетi не було достатньо персоналу, анi належної фiнансової бази. Тому свою дiяльнiсть Українська науково-дослiдна програма зосередила на авдиторнiй чи курсовiй програмi та на конференцiях. Викладання проводиться за унiверситетською програмою, а конференцiї — в рамках згаданої Лiтньої дослiдної лябораторiї та за сприяння чиказької Фундацiї розбудови українських студiй.

I слушно, бо нам вiдомi випадки, коли подiбнi програми розширювали, але бракувало для цього фiнансiв i академiчного персоналу. В результатi не встигали i не виконували обiцяного.

24-28 червня 1982 року з iнiцiятиви професора Штогрина вiдбулася перша конференцiя на тему »Українська лiтература в двадцятому столiттi». До програмової комiсiї входило троє професорiв: Юрiй Луцький з Торонтського унiверситету, Богдан Рубчак з Iллiнойського в Чикаґо й Дмитро Штогрин з Iллiнойського в Урбана-Шампейні.

Щодо мови конференцiй, то мiж 1982-89 роками вони велися в основному англiйською. Молодшим легше було спілкуватися, а, по-друге, хотiлося зробити конференцiї доступними англомовному слухачевi. Пiсля 1989-го з численнiшою участю доповiдачiв з України переважила мова українська.

Тематика конференцiй

Перейдемо до статистики. За 25 рокiв на конференцiях в Урбана-Шампейні взяло участь близько 2300 осiб. Було виголошено понад 1375 доповiдей; з них українською майже 950, решта англiйською й iншими мовами.

Найбiльше — 240 доповiдей стосувалося проблематики iсторичної, зокрема доiсторичного перiоду — 2 доповiдi; 11—14 століть — 18 доповiдей; 15—16 ст. — 4 доповiдi; 17—18 ст. — 10 доповiдей; 19—20 ст. 75 доповiдей. Переважали теми Другої свiтової вiйни. 39 доповідей висвітлювали перiод УРСР, 35 — незалежної України, 27 — проблеми дiяспори, а 24 стосувались iсторичної бiблiографiї.

Пiсля iсторичної найпопулярнiшою була лiтературна проблематика. Таких доповiдей було понад 220. На тему лiтератури українського середньовiччя (11—14 сторiччя) прочитано 3 доповiдi; лiтератури 15—16 ст. також три доповiдi; 17—18 ст. — 5; 19—20 ст. — 104 доповiдi; про радянську лiтературу — 52 доповiдi, а про емiґрацiйну — 35; лiтературнiй бiблiографiї й порiвняльнiй лiтературi присвячено 15 доповiдей.

Як показує статистика, вiд середньовiччя (Київської Руси) до бароко (Гетьманської держави) iсторiя i лiтература не викликали в нас великого зацiкавлення. Нашу увагу найбiльше привертало 20-те сторiччя або часовою близькiстю, або своїм трагiзмом. Київську Русь вимела з нашої свiдомостi росiйська наукова полiтика, яка забрала нам право на дослiджування цього перiоду, включно з персоналом, який переведено з Києва до московських академiй наук — факт, який ми ще вповнi не усвiдомили.

До 1989 року, себто до першої численнiшої участi доповiдачiв з України, програми конференцiй часом частинно, а часом всецiло були присвяченi однiй темi. Перша (1982) була присвячена українськiй лiтературi 20-го столiття; наступна (1983) — iсторiї; конференцiя 1985 р. — Українi в Другiй свiтовiй вiйнi; 1987 — Українi двадцятих i тридцятих рокiв; а 1988 — тисячолiттю християнства в Українi-Русi. Конференцiя 1989 року обговорювала питання »перебудови» й »гласностi» в СССР.

1986 року відбулася перша зустрiч на конференцiї з дисидентською Україною: Леонiдом Плющем, Надiєю Свiтличною, Нiною Караванською, Раїсою Мороз та iншими громадянами УРСР. В нашiй уявi тодi склалось враження, що вся Україна дисидентська, що із здобуттям незалежностi вона промовить однiєю мовою.

Пiсля розпаду СССР i проголошення незалежностi України участь доповiдачiв з України майже подвоїлась, i тематика конференцiйних доповiдей спрямувалась на події в незалежнiй Українi й на новi процеси в дiяспорi.

1990 року вiдбулась перша конференцiя на тему стосункiв української дiяспори з Україною. А вони змiнились, коли в конференцiях дев’яностих років почали брати участь Iван Дзюба, Григорiй Кочур, Микола Жулинський, Святослав Караванський, Iван Драч, В’ячеслав Брюховецький та iншi.

Конференції 1995 й 2004 років продовжили розгляд стосункiв дiяспори з Україною. Обидвi сторони почали собi приглядатись, одне одного ближче пiзнавати й шукати в собi Україну. Урбана стала своєрiдним iнтелектуальним мостом мiж цими нiби двома свiтами. Контакти посилювались. В 2001 році учасникiв конференцiї було 51, з дiяспори 32 особи, а з України 19; в 2003 році їх було порiвно — 30 i 30. А в 2006-му — 30 з України, 22 із США, Канади й Південної Америки та 8 з iнших країн — разом 60. Отже, пiвнiчноамериканський континґент у 2006 році менший вiд материкового.

На конференцiях в Урбана-Шампейні обговорювались питання минулого та сучасного України й дiяспори. Ряд доповiдей стосувався цензури українського слова — мовленого й друкованого в Росiї царськiй i радянськiй; цензури пiд польською й нiмецькою окупацiями, угорською та румунською та навiть за часiв незалежностi, де й далі господарять давнi чиновники.

Багато сесiй на цих конференцiях було присвячено голодовому геноцидовi в Радянськiй Українi 1932—33 років та нерозв’язаному питанню: хто й чому спричинив Чорнобильську трагедiю 1986 р. На це, здається, ще довго доведеться чекати.

В Урбана-Шампейні було вперше порушено проблему зростання асимiляцiї, передусiм мовної, та занепаду зацiкавлення органiзованим громадським i культурним життям серед української дiяспори другого й третього поколiнь у Сполучених Штатах i Канадi. На цих конференцiях кiлькаразово йшлося про»четверту хвилю» та причини несподiваного виходу українцiв з власної батькiвщини пiсля проголошення незлежностi, що розчинило дверi тим, хто бажав покинути її.

У зв’язку з цим та загальним асимiляцiйним процесом було оформлено (1998) при Українськiй науково-дослiднiй програмi інiцiятивний комiтет для заснування Iнституту дослiджень української дiяспори. До комiтету ввiйшли соцiологи Всеволод Iсаїв та Олег Воловина й члени: Юлiян Куляс, Ярослав Розумний (координатор), Дмитро Штогрин та iн. За дорученням цього комiтету В. Iсаїв провiв i опублiкував результати опитування найновiшої, »четвертої хвилi» iммiґрацiї з України в схiднiй Канадi, а фiнансував цей проєкт Юлiян Куляс.

Ця iнiцiятива Урбани дала поштовх до скликання подiбних конференцiй, присвячених дiяспорi, в iнших осередках Америки й Канади.

В Урбанi пройнялись турботою про долю українських архiвiв у Пiвнiчнiй Америцi, якi потребують постiйного зберiгання й безпеки. В 2002 р. присвячено цьому питанню окрему дводенну конференцiю. Тут був органiзований ad hoc комiтет, з ініціятиви якого було виготовлено й розiслано опитувальник архiвам, бiблiотекам i музеям Америки й Канади. Результат тiльки частково був задовiльним, бо не вистачало рук до цiєї працi та бракувало розумiння. Досвiд показує, що нам важко усвiдомити й зрозумiти важливiсть елементарної iстини щодо свого минулого. Наша органiзована спiльнота, замiсть того, щоб самій братися за дiло, чекає iнiцiятиви i виконання вiд своєї iнтелiґенцiї. Не кращі, здається, справи i в Українi, де приспано громадянський iнстинкт.

Тут дискутувались стан i статус української мови в Українi — вiд росiйської радянщини до продовження статусу кво в незалежнiй державi. Обговорювались проблеми iсторичних, полiтичних, економiчних та культурних стосункiв України зi своїми сусiдами, особливо з Росiєю, що, згубивши ключ до iмперiї, кидається на всi боки. Говорилося також про українськi клопоти з деякими нацiональними меншинами, зокрема росiйською, яка поводиться в Українi, наче в чужiй державi.

Висновки

У кiнцевих пiдсумках хочу обмежитись трьома аспектами цього проєкту: специфiчностi урбанських конференцiй, їх академiчної i суспiльної ролi та їх дальшого iснування.

Особливiсть урбанських конференцiй у тому, що вони завдяки iнiцiятивi, органiзацiйному хистовi та відданості професора Дмитра Штогрина, директора Української науково-дослiдної програми при Iллiнойському унiверситетi, проiснували чверть сторiччя. Такого не сталося при жодному українознавчому iнститутi, кафедрi чи фундацiї в дiяспорi та Українi. Цей проєкт завдячує своє тривання глибокому розумiнню людей, згуртованих у Фундацiї розбудови українських студiй в Iллiнойському унiверситетi, ентузiязмовi голови фундацiї, панi Раїсi Браткiв та допомозi iнших фiнансових iнституцiй, особливо фондовi »Вiдродження» пiд керiвництвом д-ра Юлiяна Куляса та всiх попередньо названих добродiїв.

Другою важливою рисою цих конференцiй є те, що вони зосереджуються на одному полi — на актуальних питаннях українського полiтичного, культурного й економiчного життя у дiяспорi й Українi. Вони дослiджують та заповнюють виниклі вакууми, аналізують викривлення та неправомірне присвоювання духовних надбань українських талантiв. Останньо цi конференцiї стали мостом мiж iнтелектуальною Україною на материку i в дiяспорi.

I третьою прикметою конференцiй є те, що вони привертають увагу великого числа учасникiв з усiх країн та континентiв, людей професiйного розумiння своєї дисциплiни й громадянської настанови.

А те, який вплив — науковий i суспiльний цi конференцiї мали на процеси в дiяспорi й Українi, як вони вiддзеркалювали або спрямовували громадянське думання — важко з певнiстю змiряти.

Дирекцiя конференцiй i програмова комiсiя старались якнайуважнiше стежити за подiями, що стосувались українських проблем у дiяспорному середовищi й навколо нього та в Українi — пiдрадянськiй та незалежнiй, i включати цi питання в програми рiчних конференцiй. Нам вiдомо, що деякi виступи доповiдачiв з України були публiкованi в Українi, й тамтешнiй читач мав можливiсть вiдчути тон i спрямування цих виступiв. Але сприйняття завжди залежить вiд самосвiдомостi й iнтелектуальної напруги чи заанґажованостi самої спiльноти. Доповiдi дiяспорних авторiв у переважнiй бiльшостi були публiкованi на Заходi або в Українi.

Крiм них, за редакцiєю Тараса Гунчака й Дмитра Штогрина появився англомовний збiрник статей, виголошених на конференцiях, що були присвяченi темi України в Другiй свiтовiй вiйнi (Ukraine. The Challenges of World War II, University Press of America, 2003). Готовий до друку й невдовзі появиться у видавництвi Києво-Могилянської академiї англомовний збiрник лiтературних тем Twentieth Century Ukrainian Literature (на пошану Дмитра Штогрина) за редакцiєю Ярослава Розумного та збiрник-реєстр тем усiх доповiдей, прочитаних в Урбана-Шампейні за останнiх 25 рокiв, пiд редакцiєю Дмитра Штогрина, Ярослава Розумного та Володимира Сергiйчука. Цi видання фiнансованi сiм’єю Володимира i Раїси Браткiвих.

Пiсля такого успiшного чвертьсторiччя хочеться говорити про завтра програми. Очевидно, такий проєкт в iнтересах самого Iллiнойського унiверситету, українознавчої дисциплiни й української спiльноти центральних i захiдних штатiв Америки. На нарадах представникiв провiдних українських наукових iнституцiй (КIУС, УНIГУ, НТШ, УВАН, УВУ й iн.), що вiдбулися в Нью-Йорку 6 травня 2006 року, було висловлене занепокоєння майбутнiм українознавчих програм у канадських i американських унiверситетах. Головною причиною цього вважають брак робочих місць для випускникiв програм. Дехто зазначає, що це проблема глобальна, й потрібно вжити заходів координованої пiдтримки студiй.

У дiяспорнiй реальностi це явище не нове. Вивчення дисциплiн меншинних груп, де асимiляцiйний процес не стоїть на мiсцi, масового зацiкавлення студентiв не може бути. Воно тiльки зменшується. Але можуть iснувати спонсорованi меценатами центри, кафедри або iнститути дослiджень з авдиторним навчанням навiть невеликих груп студентiв. Iллiнойський унiверситет в Урбана-Шампейні має для цього вiдповiдну iнституцiю, в рамках якої може iснувати кафедра українознавства. Цiєю iнституцiєю є Центр дослiджень Росiї, Схiдної Европи й Євразiї, перед якою перспективне майбутнє. До того ж Урбана-Шампейн має вже довголiтню українознавчу традицiю й добре iм’я, а головне — цей осередок має прихильну громадську й меценатську базу. Отже, iснує відповідна база для розвитку кафедри українознавства, при якiй можуть продовжуватися щорiчнi конференцiї.

На закiнчення хочемо вiд iменi всiх присутнiх на цiй ювiлейнiй конференцiї та вiд усiх причетних до урбанського успiху скласти вислови глибокого визнання Дмитровi Штогриновi, професоровi українознавства й директоровi Української науково-дослiдної програми в Iллiнойському унiверситетi за успiшне й унiкальне чвертьсторiччя. Вiтаємо з цiєї нагоди голову Фундацiї розбудови українських студiй в Iллiнойському унiверситетi, панi Раїсу Браткiв, членiв дирекцiї Фундацiї та всiх, хто причинився до цієї великої справи. Вiтаємо дружину д-ра Штогрина, шановну панi Евстахiю Штогрин за її постiйну пiдтримку чоловіка в його подвижницькій праці.

Примітки

1 «Harvard Ukrainian Research Institute», Encyclopedia of Ukraine, Volume II, p. 127.

2 »Український Науковий Iнститут Гарвардського Унiверситету», Енциклопедiя Українознавства. Словникова частина, кн. 9, Наукове Товариство iм. Шевченка (Сарсель, Францiя, 1980, стор. 3433.

3 Енциклопедiя Українознавства. Словникова частина, кн. 1-10, головний редактор проф. д-р Володимир Кубiйович, Наукове Товариство iм. Шевченка, 1955-1984, Париж-Нью-Йорк , 4015 стор. (довнююча 11-та книга появилась 1995 р.).